13 Станция
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
  • Страница 3 из 3
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
Модератор форума: Юлия  
Вокзал » Поезд творчества » Макси-вагон » Гаррі Поттер та брат Волдеморта (Перший фік українською мовою!!! рейтинг - PG, фандом - ГП.)
Гаррі Поттер та брат Волдеморта
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 18:01 | Сообщение # 11
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Розділ десятий – «Тищ я - олакрезд ен я»

Субота була пречудова. Нарешті весна вже не відбивалась від агонізуючої зими, а повновладно царювала повсюди.
- Гей, друзі, почекайте!
- О, Амінка доганяє… Почекаємо чи як?
- Та… Вона ж у нас жвава. Хай трохи розігріється! – і друзі спокійненько простували далі під голосний свист Аміни.
- Гей, там, вам що, позакладало?
- Ні, гірше, нам не позакладало!
- Вам смішно, а мені бігти!
- А що, хтось сміявся? – роззирнувся Гаррі.
- Я йому подарунок принесла, а воно з мене знущається… От візьму і подарую його… Драко…
- Бережи мене Боже від твоїх подарунків, - кривляючись, відсахнувся Драко.
- Ой, Аміночко, мені подаруй, я люблю подарунки! – заплигав навколо неї Рон, благаюче простягаючи руки до дівчини.
Герміона ревниво озирнулась:
- Ти що, Рончику, у дитинство впав?
- Впадеш тут, аякже…
- А про що ви взагалі? – втрутилась Джіні. – Я, здається, на своїй хвилі початок пропустила…
- Я Гаррі подарунок принесла, а вони знущаються! – закопилила губу Аміна.
- А Гаррі що?
- А Гаррі? Він мною гребує! Каже: «Не хочу! Не буду!»
- Я такого не казав!!!
- А що ти казав???
- Ну… Е-е-е… Що нікому не смішно.
- Ви там ще довго? – вже десь здалеку долетів голос Герміони. – Через ваші зарозумілі балачки і незрозумілі подарунки ми у Гогсмід, мабуть, назавтра потрапимо…
- Ну давай, Аміно, вговорила! – простягнув до неї руку Гаррі.
- Не дам. Я передумала.
- Ну, Аміночко, ну дай мені подаруночка! Я буду слухняний…
- Ну добре, добре… - Аміна дістала з сумочки щось загорнуте у тонку мадаполамову хустинку і простягнула хлопцеві.
Гаррі обережно розгорнув пакунок. Там було невелике срібне дзеркальце, по обідку якого йшов напис: «Тищ я - олакрезд ен я»
- Що? Дзеркальце? Це й справді більше для Рона або Драко… - засміявся він.
- Ха-ха! – штучно засміявся Мелфой. – Можна бути діловим чоловіком і думати про гарні нігті. Це хтось великий сказав…
- Ви такі невігласи! Не бачите далі свого носа, треба на пальцях все пояснювати! – розсердилась ображена Аміна.
- Так Рона ж поруч немає! – не витримав Драко.
- До чого тут він!? О Господи! Дзеркало в усі часи вважалось як у маглів, так і у магів найголовнішим предметом: побуту, життя-буття, магії… За його поміччю пророкували майбутнє, мандрували сучасним, зазирали в минуле. Нажаль, сьогодні забуто більшість його здібностей й придатностей. А між тим…
- Карочє, Грифін!
- Почекай, Драко! Я подарувала Гаррі бабусине старовинне дзеркало. Воно вкрите срібною амальгамою, яку виробили в глибині печер Гондоліну майстри-гноми. Воно має дуже сильний ступінь захисту. Носити його треба навпроти найважнішого органу…
- Тобто, в кишені штанів? – не втримався Драко.
- Тю, розпуснику! У кого що… Навпроти серця! Ось, Гаррічку, поклади його в кишеню і нехай воно вбереже тебе!..

*
- Я вибачаюсь, це – Гаррі Поттер, чи не так?
- А ви хто, вибачте? – здивовано подивилась Герміона на білявого товстуна шотландської зовнішності, що виник біля неї невідомо звідки.
- Я – дуже близька йому людина… Майже родич!
- Якщо родич, то ви хіба його не впізнаєте?
- Ми вже давно не бачились… - промовив чоловік, стомлено спираючись на ціпок.
- Так, це він. Он зі хлопцями у «Три Мітли» заходить…
- Дякую тобі, дівчино…

Шрам у Гаррі болів ще зранку. Він старанно не звертав на це уваги і нікому не казав. «Нікуди від Долі не дінешся…» - думав він, намагаючись робити вигляд, що йому теж весело. На душі було тривожно. Ще й дівчата десь затримувались…
На товстуна-шотланця, що зайшов до пабу, він просто не звернув уваги. А той, як не дивно, підійшов до їхнього столика.
- Привіт, Гаррі! – бадьоро поздоровався.
- Вибачте, хіба ми знайомі, - ввічливо здивувався хлопець і почув відповідь, промовлену до болю знайомим голосом, від якого все захололо в грудях.
- Що, маленький, не впізнав? А дарма… Я, наприклад, за тобою скучив… - зовнішність товстуна поступово змінювалась. Мить – і він скинув її з себе, ніби зміїну шкіру. Перед усіма постав Лорд Волдеморт.
Почалась паніка, крики, вереск, зойки… Та паличку ніхто вихопити не встиг. Темний Лорд промовив «Сонтреймо» і описав навколо себе коло. Усі заклякли.
- Ти заважав мені занадто довго і занадто багато! Прощавай! – Волдеморт скерував на Гаррі чарівну паличку: «Авада Кедавра!» Його паличка потьмяніла, з неї в груди Гаррі вдарив зелений промінь закляття…
Та чомусь хлопець не зник, не вибухнув, не розпався на шматки, не розсипався попелом і навіть просто не впав. Замість цього з кінця зеленого променю раптом розгорнулась сліпуча біла парасолька, огортаючи Гаррі. «Лясь!» – розгорнулась, «лясь!» - згорнулась в цятку навпроти серця і вся темрява закляття зеленою кулею рикошетом вдарила у свого господаря. Темний Лорд впав…
Аміна отямилась першою:
- Я ж тобі казала! Я ж тобі казала! А ти – цяця, цяця… От бачиш, бачили? Ви бачили? Його немає!!! Назавжди! Чуєте? Вол-де-мор-та вбито!!! Вбито!!!
- Ти диви, дзеркальце і справді спрацювало…
- Цікаво, а нас у підручники занесуть? Так би мовити, на скрижалі історії?.. – жадібно спитав Рон.
- Нафіг мені твої скрижалі! Краще – натурою! – нервово засміявся Драко.
- На що ти натякаєш? – глузливо подивилась на нього Джіні.
- А що ж тепер? Так і житимемо без пригод? Що попереду – звичайне життя? Доросле, нудне?..


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 18:10 | Сообщение # 12
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Епілог перший – Верна.

Кабінет Дамблдора. Фоукс у клітці, численні сріблясті прилади на столах, книжкові стелажі, портрети колишніх директорів Гогвортсу…
- Я повинна була сказати це одразу, проте…
- Ви боялись, Верно?
- Так, Албусе.
- Отже…
- У Темного Лорда ніколи не було брата, у нього була сестра. Я. Але моя магічна сила в дитинстві була занадто неконтрольованою, і я часто-густо не могла з нею нічого зробити. Одного дня, коли я випадково ледь не вбила матір…
- Валькірію?
- Так… Я примусила впасти на неї майже пів-будинку… Після цього вона віддала мене на виховання до свого троюрідного брата, той – у сирітський притулок… Згодом, я вийшла заміж, змінила прізвище на Серж. Я боялась, що, якщо хтось дізнається про те, що я – сестра Темного Лорда, то мене можуть вбити. А та стаття в газеті… То просто хлопчик із таким само прізвищем, як у нас… З часом я навчилась керувати своєю силою, та й досі віддаю перевагу заняттям із зіллям.
- Так, я це помітив. Ну що ж, Верно, йдіть… Дякую Вам за чесність і відвертість. Обіцяю, що ніхто не дізнається про Вас.
- Дякую, Албусе!
І Верна Серж, Верна Реддл, сестра Тома Реддла, що згодом перетворився на Лорда Волдеморта, вийшла з кабінету…

Епілог другий – Мелфої.

«Нарешті вдома…» - думав Луціус Мелфой, під’їжджаючи до свого замку. Та що це? Обабіч сріблястих воріт замість улюблених Нарцисою буботрупів виструнчились велетенські кипариси, арку над якими утворювали стручки рожевої порхавки, що немов літали поміж деревами. Замок Мелфоїв не дрімав під полудою мохів і плющу з хмелем, а вимито блищав лискучим мармуром веж, на яких майоріли яскраві прапори із сімейним гербом. Замість звичного чагарнику і занедбаного його дружиною саду товсті яблуні світились на сонці червоно-жовтими плодами. Безмежжя доглянутих квітів, ідеально підстрижені газони, цвірінькання пташок – це так було несхоже на помістя Мелфоїв.
«Роки-роки…» - задумався Луціус.
Аж раптом звідкись до нього причалапав маленький хлопчик років двох-трьох із чарівною паличкою в товстенькій ручці, змахнув ручкою, доторкнувся до мантії «дядька» і захихотів: на Луціусі замість старої вилинялої мантії була велика діжка… Та тут з-за вишуканої живої огорожі вибігла стурбована, проте немов осяяна сонцем молода жінка:
- Ну як тобі не соромно?! Чого ти до дяді чіпляєшся? А ну йди сюди!
Малий захлюпав:
- Я бісе не буду…
- Негайно віддай татову чарівну паличку, я кому сказала! – підхопивши маля на руки, жінка посміхнулась «дяді», почервонівши:
- Вибачте, він ще маленький… - і раптом, зойкнув, майже побігла доріжкою кудись геть від нього…
Луціус Мелфой стряхнув з поли мантії залишки діжки і подумав: «Здається, я вже дід…». Здалеку почулись голоси і, повернувши за ріг огорожі, він побачив, як до нього швидкою ходою наближаються Драко з матір’ю, а неподалік на галявинці та сама червоноволоса жіночка («Кого мені нагадав цей рудий колір?») заспокоює малюка.
- Хоцю палицьку! Хоцю!! Хоцю!!!
- Здрастуй, тату! Ми чекали на тебе! – потиснув йому руку, а потім, ніби вагаючись, обійняв його Драко. – Скільки років… На жаль, тобі було заборонено спілкування… Ти будеш вимушений звикати, у нас багато що змінилось… Знайомся, тату, це моя дружина – Джіні. Втім, ти, мабуть, впізнав її, вона – донька Артура Візлі. Знаєш, ми з Джіні виявили, що наші пращури колись разом воювали у Білому Ордені. Відтоді в нашій сім’ї передається з покоління в покоління ім’я Драко, тобто господар драконів, а у Візлів виховують драконів, уявляєш?
- Щось ти, синку, таким емоційним став! – трохи скептично прокоментував тираду сина Луціус, обнімаючи Нарцису. - Бачу, ця юна сонцедайна жіночка на тебе суттєво впливає… Що ж, будемо жити… То як, ти кажеш, звати мого онука?
- Луценятко, біжи-но до татка! Буде, буде тобі морозиво з крильцями!..

Епілог третій – Візлі.

- Ну тату, ну татусю…
- Мене немає вдома.
- Ну дай ще одного казана!
- Казана???
- Це не я, це Сола, вона щось там чаклонула і … казан розплавився…
- Брехня! Це все ти! Я ж тобі, Еос, казала, що не треба додавати соку чемериці! Ось воно і…
- Ні, це ти винна!
- Ні, це ти!
- Ти!
- Ти!
- Ти! (Дзинь!)
- Ні!!! Це був улюблений матусин вазон! Вона ж мене за нього… зжере… Як повидло намастить на віденську булочку… Тоненько-тоненько… І з’їсть. Лише черевики промигнуть…
- Ну тату, ну заспокойся, ми відремонтуємо!
- Ви? Ні, не треба, тільки не робіть нічого, не треба! – Бах!..
- О-о-о-о…- Рон сповз у кріслі, затуливши очі руками.
Дві маленькі семирічні дівчинки підійшли до нього впритул:
- Здається, тато заснув? Чи йому погано?
- Ага! О, є ідея: пішли до мами у лабораторію, я знаю, де вона ключа ховає, там є ще один казан…
- Дівчата, що з татом? – на порозі кухні стояла Герміона.
- Здається, йому погано… Ну, ми підемо… у садку побавимось.

Епілог четвертий – Аміна.

- Ми знаходимось на побережжі Флориди, де лютує страшний тайфун. Жителів Пітсвуду майже всіх вдалось евакуювати і зараз порожні будинки чекають на цунамі. Але що це? Дивіться, хвиля, не докотившись берега, зникла, а тайфун вщухає. Це якась аномалія! Я передаю слово нашому спеціалісту по природних аномаліях Джеку Майкру, що знаходиться зараз у нас в студії. З вами була репортер 7 каналу Аміна Грифін…
Маглівська телестудія. Дві дівчини, вмостившись на дикторському столі, перемовляються:
- Ні, ця Аміна якась не така. Ти звернула увагу, де б вона не з’являлась – тайфун вщухає, цунамі не докочується до берега, літак не падає, самогубець не кидається з даху, у терористів нічого не вибухає…
- Так-так, щось тут не те! Може, вона те саме…
- Що?
- Прибулець, наприклад.
- Привіт, дівчата, - зазирнула до монтажної невисока чорнява жінка.
- О, Аміно, привіт, а ми якраз про тебе розмовляємо… Везе ж тобі! – дівчата пильно подивились на неї.
Аміна швидко витягла чарівну паличку і вигукнула: «Забуттятус!» Дівчата завмерли, їхні погляди немов спорожніли.
- Шосте закляття за тиждень, час звільнятись! – зітхнула Аміна.

Епілог п’ятий – Гаррі.

Гаррі неквапно прогулювався галереєю… Гогвортс залишився тим самим, яким був 13 років тому, коли Гаррі з друзями випускався звідси. Тепер він – шанована в суспільстві людина, вчитель захисту від темних мистецтв. У нього гарна дружина – ловець збірної Англії по квідичу, він – батько двох дітей, сина та доньки. А Волдеморт? Волдеморта більше немає… Той випадок у «Трьох Мітлах», коли його було знищено, як і казав Драко, залишився лише на скрижалях історії. І професор Бінс тим самим монотонним голосом розповідає учням про загибель найстрашнішого за останні сто років чорного мага. За Гаррі ще й досі йде слідом схвильований шепіт.
- Професоре Поттер, професоре Поттер, - підбіг до нього стурбований первачок.
- Що, Дереку?
- На Плекаючій Вербі ще одне гніздо!
- О Господи! Та вона ж ізнов зламається! (Одне у Гогвортсі все ж змінилось – колишня Войовнича Верба після того, як я з нею мило побалакав). – Ну що ж, підемо, спробую їй допомогти! – і Гаррі повільно, як і подобає професорові, рушив до Верби…

Епілог епілогів.

Сніг все плинув і плинув. Немов обірвана кіноплівка, брязкав по каменях уривками вітру… Тут, у скелястих горах Шотландії, сніг йшов завжди. І якби навіть найуважніший дракон пролетів над нескінченними прірво-скелями, то нічого б не побачив, окрім сліпучої білої полуди. Нічого і нікого. А дарма! Он в одній зі скель видніється явно не природна ущелина, а печера…
- Навіщо тобі полум’я, батьку?
- Та хай буде! Що, воно дратує тебе?
- Та ні, байдуже.
- Ось ще трохи наберешся сил і переберемось до мене в замок.
- Трохи – це скільки?
- Років п’ятдесят-шістдесят…
- Але ж, батьку…
- Що, Томе?
- Не називай мене так!
- Гаразд, Волдеморте…
- Поки я поверну мою силу – мої вороги вже помруть!
- Волдеморте!!! Мене завжди неприємно дивувала твоя дріб’язковість. Замість того, аби підкоряти собі Світ, ти ганявся за непотрібним хлопчаком, за якимось Поттером… Ти хочеш помститися? Гаразд, розумію. Та навіщо мститися комусь одному. Помстися всьому світові, помстися нащадкам своїх ворогів!
Коли ми повернемось до мого замку, ти побачиш: якої могутності я досяг за той час, який ти витрачав на безглузду гонитву за Поттером. Разом ми підкоримо весь світ. Батько й син – Марджект Трінкс та Волдеморт.

Далі буде?


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
Вокзал » Поезд творчества » Макси-вагон » Гаррі Поттер та брат Волдеморта (Перший фік українською мовою!!! рейтинг - PG, фандом - ГП.)
  • Страница 3 из 3
  • «
  • 1
  • 2
  • 3
Поиск:

Copyright MyCorp © 2024