Минув місяць… Нічого особливого за цей час не сталося (може, й на краще!). Втім, у житті Гарі дещо змінилося. По-перше, у нього з’явився новий улюблений предмет. За відсутності професора Снейпа виявилося, що варити зілля та робити настоянки – це саме те, що йому потрібно, бо можна одночасно філософськи мріяти і планувати майбутнє… Хижа і неприємна на вигляд професорка Серж виявилась дуже обізнаною і, головне, неупередженою до Гаррі людиною. Під булькання казанів і погрюкування ступок так добре думалось… «Що ми маємо на сьогодні? Мелфой написав матері листа і вона незабаром вишле йому русалчин кіготь. Чарлі обіцяв вислати трохи крові дракона і цюю, як там її, унікальну волосинку. Днями повинна прилетіти сова від Сиріуса з пером Бакбика. Що залишається?..»
- Ой, Гаррі, в тебе кипить! Кипить кажу!
- Що? Де? Ой, чорт! – із його казана на відкрите полум’я вже вихлюпувалась шипляча рідина. «Що ж залишається? Кінчик палички Волдеморта, мабуть, і досі припадає пилюкою десь у спустілій оселі Візлів. Батько Рона вже потроху ходить, а мати досі не знайшли… І найголовніше – Рон із Герміоною поки що не знайшли…»
- Гаррі, Гаррі, та послухай лише, у нас – погані новини! - зацвірінькала йому на вухо Аміна ( І де вона взялась?) – Темний Лорд підписав угоду з велетами у Безмежних Горах. Я відпишу батькові – вони що там, зовсім подуріли?!
- Та не пищи так, я зараз оглухну…
- Я ж тихенько, щоб тобі не заважати! А ти про що думав? Про якусь дівчинку? А я її знаю?
- Аміно. Будь ласка, я буду тобі дуже вдячний, якщо ти подаси мені о-о-о-н ту карлючку зі стола професорки Серж!
- А що то таке?
- Не скажу.
- Це щось дуже неїстівне, так?
- Так-так…
- А коли ти мені скажеш?
- Увечері, в бібліотеці, коли наші зберуться.
- Аміно, ти чому не на своєму місці? Я розумію, що містер Поттер – дуже симпатичний легендарний хлопець, та зараз у нас – заняття… 50 очок зі Слизерину! І 10 – з Грифіндору. За розмови.
- От відьма! – прошепотіла Аміна, відійшовши від Гаррі.
- Дякую за приємні слова, міс Грифін. Мені приємно, що нащадок одного з засновників нашої школи відмітив мої скромні здібності таким високочтимим званням.

*
Увечері в бібліотеці Гаррі застав майже ідилічну картину: під розкішним буботрупом над сторінками «Щоденного віщуна» сидів, чмихаючи, Рон, а поруч із ним (дуже поруч!) сиділа Герміона і водила рядочками газети своїм тендітним пальчиком.
- І тут немає, Рончику!.. Та не бери дуже близько, десь-то воно є, знайдемо ж рано чи пізно…
Побачивши Гаррі, вона миттєво відсунулась і знову стала їхньою звичною товаришкою:
- Як справи, Гаррі, де усі?
- Бачити не бачу, та, здається, декого вже чую…
Звідкись долинуло:
- Розумієш, Мелфойчику, ну, велети – це нескладно. А от русалки… Як твоїй матусі вдалося його дістати? Вони ж такі, не зовсім такі… Як би тобі прямо сказати…
- Ти що, тіпа, не поважаєш мою матір? – скипів Драко.
- Та ти не так мене зрозумів! Я просто чула, що вони, нібито, ну теє-то як його, не люблять чоловіків-русалів, чи як їх там…
Мелфой вибухнув:
- Ти що, у Сержихи чогось нанюхалась?
- Привіт і вам! – втрутився вчасно Гаррі. – Вам що, нема куди себе подіти, окрім балачок? Підемо на мітлах погасаємо, поки не стемніло! Що, Герміоно, нічого не знайшли, як я бачу?
Та зітхнула, стенувши плечима.
- Добре, в нас майже все є, точніше, матимемо незабаром. Значить, найголовніше – визначити місце…
- А може, цього й не було, га? – перебив Гаррі Драко. – Може, наше ходяче радіо все придумало?
Ця репліка настрою нікому не додала…
В цей час непомітно розчинились двері бібліотеки і до їхніх столиків підійшла задумлива сумна Джіні. Подивилась на Рона, обвела поглядом усіх:
- У вас від мене якісь таємниці? Ви замовчали? А я от була вдома (всіх заціпило остаточно!), поприбирала там трохи, полила квіти… Ось, знайшла оце на підлозі у вітальні. Здається, це кінчик чиєїсь палички… Бува, не твоєї, Рончику?... Ти весь час щось губиш…
- Ні, не моєї, - ледь вичавив із себе онімілий Рон.
Гаррі взяв із її простягнутої долоні невеличкий шматочок дерева:
- Ти навіть не уявляєш, Джіні, що ти зробила!
Джіні втомлено опустилась на стілець:
- Це вам навіщось треба, так?
Драко не витримав:
- Ну що, крутая компашка? Стрьомно було в Барліг повертатися!? Темний Лорд, Темний Лорд, у-у-у-у! Як вискочить раптом із комину і цоп! Що, Роне, не дивишся? Ладно я, а ви ж, тіпа, крутиє… А ця миша – раз-два і паличку вам нате. А тепер – нема проблем!
Гаррі піднявся і простягнув Драко руку:
- Ти правий, ми це заслужили.
Мелфой нервово потиснув руку Гаррі:
- Правий, анякже… Чом би й ні? Ця чудичка квіточки, блін, полити пішла, а ми тут на власних сідницях сидимо і думу думаємо…
Джіні розгублено озиралась: Рон сидів над купами старезних газет, ледь не плачучи, Герміона тримала його за руку, намагаючись заспокоїти, Аміна чомусь ображено кусала губи та старанно шукала щось у теці з паперами…
- Я думаю, панове, що Джіні має право все знати. Поясни їй, Гаррі! – блиснула поглядом Герміона.
- Ну, що ж, проте, це - надовго. Підемо, я розповім усе дорогою.
- Ви йдіть, а ми ще посидимо, так, Роне?
«Цікаво, а якщо я повернусь сюди, натягнувши плаща-невидимку?» – закралась ненадовго до Гаррі цікава думка.

*
- Ну в тебе й мітла, оце ти твориш! І зроблять же таке!
- Цікаво, з якого дерева її зроблено? – крикнув Гаррі, обганяючи Фреда Візлі, відбивача. – Анжеліно, випускай снич!
Анжеліна Джонсон, одна з трьох загоничок Гриффіндору, відкрила великий сундук, з якого випустила два великих бладжери та крихітний золотий снич. Сама ж вона з квафелом злетіла в небо.
- Кеті, тримай! Повели! – тренування почалось…
Коли всі семеро разом із новим воротарем Джеком Макфріном приземлились, то Гаррі не міг твердо ступати по траві. Його хитало від такої шаленої швидкості «Вітрохвилі». «Все пізнається, коли є з чим порівнювати! – думав він. – Колись шкільна «Падуча зоря», на якій я літав уперше на першому курсі, здавалась мені вершиною досконалості. А зараз мені позаздрить навіть вітер!»
- Гаррі, - до хлопця підійшов Макфрін, - про що замріявся, підемо відпочивати… Завтра – перший матч, та ще з Гафелпафом!
- А хто у них новий ловець? Ну…, замість Седрика…
- Фінч Флетчлі. До речі, він непогано літає. Та сам завтра побачиш!
- Завтра то завтра, - промовив Гаррі, задумливо дивлячись на хмари, що насувались на Заборонений Ліс.

*
Драко у цей час походжав під великим маятником на Головній вежі. 10 кроків туди, 10 кроків сюди, 11 кроків – туди, 11 кроків сюди. Сам – немов маятник…
«Як же його треба краще сказати? Джіні, ти – супер! Ідіото…Джіні, таких кльових чубрічек як ти… Кретіно… Джіні, твоя хоробрість зробила би честь навіть моїм славетним пращурам! Повний буботруп!
Що ж його робити, га? Може, теєто як його, квіточку?.. А каки собачої не хо?
В мене ващє казан закипів! І не дивно… Дивно інше: пустий казан вже репнув би … Здається, у мене в нашому офігезному Слизерині ще не всі звивини повипрямлялись…»
Мелфой злякано озирнувся, почувши чиїсь кроки, - чи не почав він думати вголос?
На тлі променів вечірнього сонця, майже зливаючись з ними, неначе пливучи повітрям, до нього наближалась Джіні. Драко струснув головою і видав:
- Джіні, ти не знаєш, що нам по гербалогії завдали?
Дівчина підняла здивовано брови і несподівано м’яко відповіла:
- Дракоша, в тебе мабуть щось не те з головою… («Ось, і вона про мою голову!») Вибач, та я ж на четвертому курсі…
Ситуацію врятувала Аміна, що, як завжди, виникла несподівано звідки:
- О-привіт-ви-на-мене-чекаєте?-Як-класно!-Чули-останні-новини? Відомо-Кого бачили біля «Барлігу»…
Мелфой скривився:
- Ха! Дядько цяцю загубив, та фіг тепер знайде!
Дівчата засміялись.

*
Зазиміла зима. Темніло тепер рано. Довго сидіти в бібліотеці сенсу не було – питання, що завдала їм Аміна разом із своєю прабабцею, ніяк не вирішувалось. Занадто багато невідомих не вистачало в цій нематематичній формулі. Виходячи останнім, Драко наважився і покликав Джіні:
- Джіні, є вопрос. («Я щось скажу, може, чи не скажу?»)
- Про гербалогію? – посміхнулась Джіні.
- Та отож… Ти темряви боїшся?
- Чесно? Звичайно, - і вона трохи злякано озирнулась. Вони відстали від інших.
- Як би тобі сказати, я … теж, не дуже люблю темряву. Хочеш, я тобі щось подарую?
- Ага.
- Мені матінка прислала. Ну, ще в першому класі… Тільки про це ніхто не знає! – Драко витяг з кишені мантії невеличкий оксамитовий футляр. – Ось, тримай. Я називав його колись волохатим черв’ячком. Коли малим ще був, - зніяковів хлопець.
Джіні відчинила коробочку. Там у невеличкій напівпрозорій краплині плавало дивне сріблясте створіння – чи то гусінь, чи то змійка… Раптом воно кліпнуло повіками і відчинило очі. Зелені-зелені, як у самої Джіні.
- Воно любить, коли його гладять… - чомусь пошепки сказав Драко.
- Хто ж цього не любить, - теж прошепотіла дівчина. І раптом, мов у прискореному калейдоскопі, згадала: поїзд, газета, останнє купе…
- Може, хтось і не любить, - почервонів хлопець.
- Ну де ви там? – долетів до них звідкудись голос Аміни.
- Ми вже йдемо! – крикнула їй у відповідь Джіні, ховаючи футлярчик із «черв’ячком» у внутрішню кишеню мантії. І пошепки спитала у Драко: - А як його звуть?
- Тільки не смійся!.. Сплюх.
- Добре, що не… Ну, все-все, більше не буду! – стрималась вона, побачивши, як зблиснули його очі. – Ти, взагалі, виявився зовсім іншим…
- А, от і ви, нарешті! – підбігла звідкись з-під факелів до них Аміна. – Мені якось незатишно самій брести тут, наші десь вже потупотіли. У вас же немає від мене секретів? Ну і що ви думаєте з цього приводу? Втім, що я верзу? А ти ж у «Барлозі» була днями, Джіні? От наші зраділи! Чи злякались? Чого лякатися, коли радіти треба! Здається, я вже сама себе не зрозуміла! А ви? Все ясно?

Наближалось Різдво.
У класі професорки Серж йшов черговий урок із зілля та настійок. Протягом минулого семестру учні звикли до того, що зовнішність мадам Серж виявилась оманливою: насправді вона не була отруйною зміюкою, якою з першого погляду здавалась. Характером професорка швидше скидалась на гірську вершину. Її поважали і на її заняттях було більш-менш тихо.
- Сьогодні ми вивчатимемо приворотні зілля, як їх називають магли. З давніх-давен зазвичай їх використовували заміжні жінки для того, аби зробити почуття власного чоловіка більш яскравими, емоційними, непорушними, - почала вона лекцію як завжди відстороненим голосом, втім, тема сьогодні була пов’язана із коханням і старшокласники слухали її уважніше звичайного. – Та з часом деякі неосвічені «Василіси», вважаючи себе дуже розумними, почали використовувати це зілля для того, аби причарувати чоловіків, які їм подобались, або навіть розбити чиюсь сім’ю. Вони у своєму невігластві не розуміли, що їм вдається причарувати лише тіло, одночасно затуманюючи мозок. Між тим душа, у якій пломеніли почуття до іншої жінки або власної дружини, металась у залізних лещатах чарів.
Цікаво те, що, на перший погляд, примітивна, здебільшого – дуже проста у застосуванні, так звана прадавня магія на практиці призводить до приголомшуючих результатів. Скажу вам більше, зафіксовані випадки, коли спроба зняття приворотних чарів призвела до смерті.
Клас сидів тихо-тихо, очікуючи, що ж буде сьогодні за практичне заняття…
- А зараз ми розіб’ємося на пари, - ніби виринула зі спогадів професорка Серж, - приготуємо одне з видів любовного зілля, і … випробуємо його на партнері.
Клас загув, немов знялися рої бджіл.
- Це вам мій різдвяний подарунок! – таємниче посміхнулась мадам Серж.
- Бридня! – не втримався Мелфой.
- Бачу, що моє завдання декого не надихає. А дарма!
- Е-е-е, дозвольте запитати? – підняв руку Гаррі. – А чи узгоджено проведення цього оригінального… досліду з керівництвом школи?
- Звичайно, Гаррі! – лагідно всміхнулась професорка.
- А-а-а, а можна вийти? – підхопився Рон.
- Ти надовго, Роне?
- Років на 10 … назад!
Аміна не витримала:
- Роне, ти що, маленький? Чого ти боїшся?
- Краще б я був маленький… - промимрив Рон, сідаючи на місце.
- Ну, годі балачок! – вдарила професорка Серж долонею по кафедрі, - Обіцяю – смертельного кохання не буде. Випробовуватиме зілля на дівчатах. Багаторічні досліди підтвердили, що вони майже не підвладні приворотним чарам. Тобто, якщо Вам вдасться навіть трохи причарувати свою пару – отримаєте «відмінно» за семестр.
- Що? – підскочив Рон. – За семестр?
- Так, сядьте містере Візлі. А тепер почнемо…
- А як вибиратимемо партнера? – не витримала Аміна.
- Здається, пані Грифін, я вам слова не давала! Сядьте! Я вже розподілила всіх по парах.
Рон нахилився до Гаррі:
- Мені, як завжди, дістанеться якась…
- Рон Візлі – Парваті Патіл, - виголосила, немов у відмістку, професорка. – Драко Мелфой - Герміона Грейнджер, Гаррі Поттер – Аміна Грифін…
- Гаррічку, мене зараз знудить… Ти чув, хто моя «кохана»? – белькотів Рон, озираючись на Мелфоя. – Он кому підфартило!..
- Ти і справді ніби маленький, - дружньо підбадьорив його Гаррі, збираючи речі, аби пересісти до Аміни, - Це ж лише урок, не життя!
- Тобі добре научати мене… Аміна хоч і цвірінькало, і дітлашня, та гарнюня. А мені, як завжди, морська корова…
- Морських корів не буває! – відчикрижила Парваті, всідаючись господинею поруч із Роном. – Лише океанічні. Ну що, який рецепт виберемо?
- Найпростіший… - майже простогнав Рон.

*
Урок зілля і настійок був останнім того дня. Мабуть, дослідники-маги не дуже ретельно вивчали деякі рецепти « на остуду». Бо навіть після зняття чарів дехто з дівчат поблискував на свою «пару» не зовсім товариським поглядом. Оцінки «відмінно» отримали пари Герміони і Аміни та ще декілька. Цікаво, що у слизеринців приворотне зілля не вийшло майже ні в кого. Може, причиною була відсутність у занадто честолюбних учнів цього гуртожитку віри у романтику?
Минуло декілька тижнів після цього цікавого уроку, коли Гаррі звернув увагу, що з Роном щось діється. Його не цікавили більше ні цікаві подарунки від братів-винахідників, ні навіть нові парфуми, що подарував йому на Різдво Гаррі. Рон схуд, мало їв і часто-густо сам із собою розмовляв уголос. Виявилось, що Рон був упевнений, що з Герміони чари зняті не остаточно. Гаррі це непокоїло і тому, що Рон був йому найближчим другом, і тому, що пусті даремні переживання Рона сіяли ворожнечу в їхньому вузькому колі «своїх». Напівістерики Рона, роздратування Драко, втома Герміони, торохтіння Аміни і сум Джіні – хто б це витримав! Як це все невчасно! Які можуть бути кохання, коли Волдеморт десь поряд!
Коли в черговий раз усі збирались в бібліотеці, де вже давно на них ніхто не звертав уваги, кожен раз починалось те саме. Проте нинішній вечір скінчився несподівано…
- Ну признайся, Драко, ти ж льоду не доклав у відворот?
- Боже, як же ти мені набрид!
- Та скільки можна! – скривилась Герміона, - Лише такий впертий віслюк, якому позаліплювало очі я мовчу чим, буде чіплятись до цих пір до Драко, - і вона втомлено стенула плечима, - Веде себе немов трухлявий ревнивий дід…
- Ревнивий, значить, я - правий, значить – є причина для ревнощів? – спалахнув Рон.
- Досить, досить, - втрутився Гаррі, - я сам бачив їхній рецепт, льоду там вистачало, - вкотре терпляче сказав він другові.
- Значить… Вона не все випила!
- Що тобі треба від мене? – підскочив з лави Драко. – Хочеш, наб’ю тобі передню частину голови? Хочеш, на паличках подеремось? Я вже згоден на що завгодно!
- О, значить я не помилявся! Я викликаю тебе на дуель! – з пафосом вигукнув Рон.
- Ну нарешті! Хоч зараз! – психанув Драко, хапаючись за паличку. Всі повскакували. Спинився страшний галас. Дівчата кинулись між ними. Рон трохи не порвав мантію Драко. Гаррі дивом видер у обох чарівні палички:
- Не дочекаєтесь! – розсердився він. – Давайте своїх переколошматимемо, правильно! Навіщо нам Волдеморт – хай бавиться! Військо збирає, батьків наших вбиває! – він подивився на Рона. – Або вербує, користуючись їхніми слабкостями! – перевів він погляд на Драко.
- Е ні, Поттере, ти нас так не примириш! Віддай паличку, я вже нормальний. І ні фіга мені більше не вішай. Я сказав – дуель буде. Пішли, Аміно, нам в один гуртожиток, - і він гордовито попрямував до виходу з бібліотеки.
Аміна сумно поскладала пергаменти до портфелика і попленталась слідом. Напевно, вперше в житті вона не цвірінькала.
Гаррі повернувся до Герміони:
- Герміоно, ти ж завжди була розважливою. Я тебе не впізнаю, ти що, не могла усе це зупинити? Розкрити цьому сліпаку очі… - вказав він на Рона.
- Та що мені, з транспарантом по школі ходити? Чи вогняними літерами над стадіоном написати, що я його кохаю? – і вона, підхопивши сумку, кинулась геть.
- Герміоно! – спромігся вимовити Рон. – Ти куди?
- Тобі що, напрям її польоту вказати? – проскрежетів Гаррі. – Невже ти такий телепень, що за 5 років нашої дружби так нічого і не зрозумів?
- То мені що, догнати, вибачитись?
- Не вибачитись, а освідчитись.
- Та це одне й те саме! – і Рон зник.
- І що тепер? – повернувся він до Джіні. Але її стілець був пустий. Гаррі посміхнувся і подумав: «Ще одна закохана… А мені залишається лише одне: дописати в піднесеному настрої реферат для Макгонегелки…» І він заглибився в роботу, намагаючись не думати про можливу дуель між Драко і Роном.

*
Три дні потому Гаррі здавалось, що у їхній групі повний розвал. Мелфой, гордовито задерши підборіддя, розмовляв хіба що з Аміною, демонстративно ігноруючи всіх. Здавалось, що того вечора в бібліотеці він знову перетворився на колишнього Драко Мелфоя. Рон із Герміоною постійно десь зникали. Джіні ходила схожа на хвору русалку – зелена і напівпрозора. Аміну немов хтось вимкнув із розетки.
Ввечері у суботу до Рона прилетіла сова від Драко із коротким листом:
«Завтра. Біля Войовничої Верби. Як стемніє. Чекаю. Драко Мелфой»
…Гаррі, швидко відмірявши десять метрів, вирізав чарівною паличкою на землі дві вузьких лінії і повернувся до дуелянтів. Драко зверхньо дивився на свого супротивника, а той перезирався з Герміоною, яка чомусь посміхалась.
- Останні побажання будуть? Ні? То починайте.
Ставши на позначки, хлопці глянули одне-одному у вічі та одночасно почали діяти.
- «Експеліармус»! – зарепетував Рон.
- «Протего»! – недбало відбив закляття Мелфой та ударив у відповідь. – «Сістем Аперіа»!
Рон ледве встиг відхилитися від сліпуче-білої кулі закляття, що вибухнула за його спиною, та автоматною чергою випустив у Драко п’ять «Ступефаїв». Той устиг відбити лише чотири, а останній влучив йому у груди, кинувши на землю. Навіть не підіймаючись, хлопець вигукнув:
- «Інкарцеро»! - Рона намертво обплутали міцні мотузки і той завмер такою собі фантасмагоричною скульптурою. «Скульптура» смикалась, намагаючись ожити.
Мелфой, зверхньо посміхаючись, піднявся з землі, обтрушуючи мантію.
- Ну що, Візел, все?
Та посміхався він даремно. Рон якось не по-людському загарчав та, дивом вивільнивши руку з паличкою, зумів прогарчати контрзакляття (цікаво, як воно взагалі спрацювало?). Мотузки розкришились, неприємно нагадавши Рону його сон про пальці. Спантеличений Драко тільки-но почав підіймати паличку, а Рон вже викрикнув:
- «БОМБАРДО МАКСИМУС»!!!
Яскравий сполох та вибух відкинули Мелфоя дуже далеко. За декілька метрів його «зупинив» стовбур Войовничої Верби, яка спокійно спостерігала за цікавою сценою. Він сповз на землю, по чолу потекла звідкись цівка крові…
- Драко! – закричала Джіні і кинулась до хлопця. – Як ви мені набридли обидва! – вона витягла хусточку, підняла йому голову і витерла кров. – Як же ви мені набридли, Господи!
- Джіні… Я тебе… Цеє… - Драко глянув на Герміону, що обнімала, сміючись, Рона, - Ну, ти зрозуміла?
- Зрозуміла, зрозуміла, тільки не треба більше нічого!
- Справді… От класно… - і він знепритомнів.
Гаррі потис руку Ронові:
- Поздоровляю! – і посміхнувся Аміні: - Здається, у нас все налагоджується, Амінко? Пішли Драко лікувати!

- Я вибачаюсь, ви не підкажете, де тут бібліотека?
Міністерство Магії нагадувало зруйнований ведмедем мурашник. Суворі аврори, що абсолютно не вписувались в аристократичну поміркованість коридорів, делегація лісових ельфів, верескливі гобліни, втаємничені гноми, жахлива мантикора на тоненькому повідку слідом за тендітною юною чарівницею, нескінченні веремії привидів – Гаррі навіть розгубився. Де ж тут шукати бібліотеку?
- Пробачте ме… Ви не під… А де тут біб… Допоможіть, будь… - все було даремно. І тут він звернув увагу на симпатичну дівчину, до якої і кинувся, сподіваючись, що вона йому допоможе.
- Вибачте, міс! Гарна й симпатична, дуже! – дівча озирнулось. – Ви не знаєте, як пройти до бібліотеки? – Гаррі втомлено посміхнувся.
- Пупсику! Їсти цього цікавого хлопця поки що не треба! – Гаррі тільки тепер помітив поруч із нею велетенську мантикору лякаючи-червоного кольору.
- Дякую, що відразу не згодувала мене…
- Нема за що. То куди тобі треба?
- До бібліотеки.
- Бібліотека? Бібліотека… Так, зараз подивимось… - вона витягла чарівну паличку, щось прошепотіла і понад ними в повітрі засвітились стрілки.
- Так… Іноземний відділ, драконери, міністр, туалет… А, так я ж бібліотеку ще не знайшла. Знаєш що, сходи краще до міністра, він тобі точно підкаже!
- А ти мене не проведеш? А то я тут вперше, нічого не тямлю, ще загублюсь…
- Гаразд, пішли, тут недалеко! Пупсик, поруч! – смикнула вона ланцюжка і слухняна тваринка, під якою згиналась вікопомна мармурова підлога міністерських коридорів, у відповідь господарці посміхнулась. Чи то лише здалося Гаррі?

*
- Як тебе звуть? – спитала дівчина дорогою.
- Гаррі, - відповів той, подумавши «Краще без прізвища!»
- А мене – Мервілла, для друзів – просто Віллі або Меррі. Моїм пращуром був відомий маг маглівського короля Артура – Мерлін. А Пупсика ти не бійся, він ще маленький. Із дорослим мені навряд чи дозволили б гуляти міністерськими коридорами, навіть не дивлячись на те, що я племінниця Дамблдора.
- Ти – племінниця Дамблдора?
- Ага! А що тут такого? Ось ти – славетний Гаррі Поттер, та я ж нічого не кажу!
Гаррі стало соромно.
- А чому я не бачив тебе у Гогвортсі?
- Бо дядько вирішив, що це неетично, і я вчуся бо-знає-де в Америці, в Інституті Салемських Відьом.
- А звідки в тебе мантикора?
- А ми на практиці з археології яйце знайшли. Батьки мої спочатку галас зчинили! Ну ти уявляєш! Та я їм сказала, що з-поміж трьох яєць – василиска, дракона і мантикори я вибрала найменше… Хоча… - дівчина посміхнулась, - там було лише одне яйце… А от і приймальня вельмишановного Міністра магії пана Дамблдора, - Мервілла захихотіла, - Бувай, Гаррі, ще зустрінемось.
Хлопець відчинив двері і опинився… у велетенському акваріумі. Сяяли ліхтарики медуз, понад коралами різнобарвними зграйками пропливали рибки, велично десь там хвилював воду восьминіг…
- Це заспокоює, як кажуть магли, тобі не здається? – почув він раптом поруч голос Дамблдора. – Радий тебе бачити, Гаррі. Замість відпочинку на вихідні у ……, ти шукаєш бібліотеку у Міністерстві?
- А звідки Ви?.. Втім, так, звичайно… Розумієте, професоре, в шкільному зібранні «Щорічного віщуна» ми не знайшли один випуск…
- Який саме?
- Ну, розумієте… - знітився Гаррі.
- Добре, пішли, я проведу тебе. Чесно кажучи, я сам ще не дуже тут добре розуміюся, в цих бундючних коридорах. Іноді мені здається, що вони потайки міняються місцями, немов сходи у Гогвортсі, і навмисне все заплутують!..
… Та потрібного випуску і в міністерській бібліотеці не знайшлось. Хто ж його поцупив? Кому це було настільки важливо? Гаррі сидів над кипою газет і сумно розмірковував: що ж робити далі і що він тепер скаже друзям.
- Гаррі, ти чомусь засмутився… Я можу тобі чимось допомогти? – торкнувся його плеча Дамблдор, з’явившись звідкись з закоулків стелажів. Він простягнув долоню над газетами, спалахнула маленька блискавка і потрібний Гаррі випуск «Щоденного віщуна» виник на столі. Гаррі аж підскочив:
- Професоре! Дякую!
- Ти читай, читай, бо він скоро знову зникне! Це ж не справжня газета, а лише пам’ять про неї… А справжня… Та, яка вже різниця…

*
Ідучи оманливими коридорами міністерства, Дамблдор розмірковував над тим: що знову задумали його найулюбленіші учні. До того ж, Гаррі, Герміона і Аміна вибороли собі право з ІІ семестру займатися анімагією… Тим у гіршу халепу вони можуть влізти. Втручатися зараз він не хотів, бо чуття мага підказувало йому, що ці талановиті діти зможуть неабияк допомогти усьому магівському світу в боротьбі з силами темряви, що згустилась над усіма. Постояти ж за себе ця малеча вже може! Треба лише сьогодні ж надіслати сову до Сиріуса. Нехай негайно виїжджає до Малого Гелгетону і чекає там на них. Незабаром там станеться щось цікаве…
Дамблдор зупинився: «Здається, цю величезну бочку з картусом я вже минав кілька хвилин тому?.. Де ж мій кабінет?..
Так, час навести лад. Щось ці коридори зовсім розперезались!»
Дамблдор посміхнувся, ляснув у долоні і двері його кабінету відразу з’явились перед ним. Він повернувся до коридору і погрозив йому пальцем:
- Досить гратися, бо дограєтесь!
Мармурова підлога під ним ввічливо увігнулась і майже по-щенячому заскавчала, підлещуючись.
- Ну, добре, добре, - поблажливо посміхнувся Дамблдор. – Бешкетуйте собі, тільки не зі мною!

Зима у Гогвортсі була завжди напрочуд казковою. Для Гаррі лише тут сніг був білим і теплим, іній – схожим на кришталь, а завивання віхоли – на спів самотньої дівчини. Та Волдеморт був десь занадто близько. І задумливо спостерігаючи, як його Гедвіга майже зливається у польоті з навколишнім чародійством, Гаррі тим-не-менш думав про цілком реальні і неприємні речі.
Бац!(Це був просто сніжок!) Бац-бац!
- Гаріче-ку, ку-ку! – звичайно, Аміна… - Ти запізнишся на заняття.
- Де ти взялась на мою голову? – засміявся, обтрушуючи сніг, Гаррі.
- Ха, чи ти не знаєш, звідки діти беруться?..
- Такі як ти? І справді не знаю, - демонстративно розвів руками Гаррі.
- Добре, я тобі розкажу… Мене дракон приніс! – гордовито задерла голову Аміна, вперши руки в боки.
- А я-то думав, що в лапусті знайшли.
- Де-де?
- Ой, вибач, це в мене новий пароль вискочив, як у Рона колись… Все було значно простіше, так?
- Ти про що?
- Та зізнайся, Аміночко, я же свій… Скільки тебе дракон дорогою впускав? У вас же там місцевість кам’яниста…
- !!!
- Ну я тобі зараз…
Бац-бац-бац!!!
- Гаррі, Аміно, ви теж про драконів? – до них зі сніжками наближались Рон із Герміоною.
- Еге ж! – похмуро відповіла Аміна.
- А чого ти без настрою? – посміхнулась Герміона.
- Не всім же голубками… - пхикнула Аміна.
- Аміно, ми не запізнюємось? – наздогнав їх черговим сніжком Драко. – Опа, панове Анімаги… «Пользуясь случаем», поздоровляю, шановні! І коли ж ми це побачимо? Коли Відомо-Кого мочіть підемо?
- Тобі аби мочіть, Дракоша!
- О, я й забув, у нас же є свій Дракон! – засміявся Гаррі. – Ти, бува, немовлятами ніколи не займався?
- Ти про що це? – почервонів Мелфой.
- Тобі Аміна розкаже! А ми вже запізнюємось. Джіні, Герміоно, ходімо швидше, а то Макгонегелка почне кігті випускати.
- Та ми до неї «Віскасом» підлащимось!
- Чим-чим?
- Та це маглівське…

*
Наступного тижня вони вирішили: на вихідні потайки відправитись до Малого Гелгетону, у той самий будинок Реддлів. Гаррі запевняв усіх, що що-що, а комин там повинен бути, причому – підключений до мережі «флу». Для приготування зілля все вже було зібране. Залишилось лише найважче – потайки дібратися до комину в кабінеті самого Дамблдора. Добре, що карта Мародера була в їхній надійній схованці, а ректора в Гогвортсі якраз не було.
Звичайно, зникнення шістьох учнів помітять, та це вже не буде мати особливого значення. Головне – щоб їм вдалося викликати дух брата Волдеморта і поговорити із ним. Про що – друзі не знали… Може, все це виявиться даремною пустою забавлянкою. А може, вони дізнаються про щось важливе, дуже важливе.
Пізно в суботу вони зібрались біля кабінету Дамблдора. На щастя, поки що все складалось на «відмінно». Півз застудився, граючи в сніжки, і десь зник лікуватися. Невсипущий сторож школи Філч поїхав на гостину до сестри разом зі своєю кішкою. Загальний улюбленець професор Снейп і досі був десь на таємного завданні. Намагаючись не сміятись, друзі перешіптувались, підбираючи пароль:
- Тарганятина? Застарілий…
- Бридня…
- Жовтий невдаха…
- Ліва кульгачка…
- Права конячка… Та не регочіть ви!
- Яблуко з хробачком…
- Хто це сказав? Джіні? Двері відчиняються! Швиденько, усі на сходи. Роне, ти палець не забув?
- Та ні, ось він!
- Так, хто перший до комину?
- Мабуть я, - витягнув паличку Гаррі, - про всяк випадок…
- Джіні, давай «флу». Гаррі, ми не затримаємось!
… Біля дзеркала у міністерському кабінеті Дамблдор з тривогою спостерігав за діями своїх шістьох підопічних. Що ж, пароль вони вгадали, це вже цікаво. Звідки вони знають, що я яблука люблю? У Малому Гелгетоні їх зустріне Сиріус. Моя ж задача – забезпечити їхню утаємниченість. Може, і справді те пророцтво здійсниться і світанок знищить сутінь?
В Міністерстві ніхто серйозно не ставився до археології, вважаючи її маглівською цяцянкою. Звичайно, чарівники теж брали участь у розкопках, іноді привозячи з експедицій досить цікаві речі. Та коли прабабка Аміни знайшла в печері невідомого пустельника дивні зашифровані записи, ніхто до цього серйозно не поставився. Та коли Дамблдор почув ті віршовані рядки, то повірив в них без жодного сумніву.
Дамблдор тривожно зітхнув. Давно він так не хвилювався. Для цього сьогодні була серйозна причина.

*
Малий Гелгетон спав. Його жителям і не спадало на думку, що цієї ночі в їхньому місті щось відбувається. Хіба могли б вони запідозрити в чомусь таємничому звичайного чорного пса, що приблудив до міста невідомо звідки. Бабусі підгодовували його кісточками, за що він віддячував їм маханням хвоста та майже людською посмішкою.
«Я майже звик бути собакою…» - думав Сиріус.
Він чергував під вікнами так званого «Будинку Реддлів» вже декілька ночей. Після того, як тут було так само дивно, як і Реддлів, вбито Френка Брайса, їхнього сторожа, ніхто без особливої причини не наважувався наближатись сюди. Тобто світляки всередині будинку сьогоднішньої ночі могли означати лише появу там Гаррі з друзями. Або ще когось… «Добре, що я встиг комин під’єднати до «флу»!» - подумав Сиріус, відчувши, як настовбурчилась шерсть на загривку. Струснувши головою, він почав підбиратися крізь чагарник і бур’ян до задніх дверей будинку, які завчасно залишив відчиненими.
Над Малим Гелгетоном царювала тиша. Для друзів, що нарешті всі разом опинились у будинку Реалів, вона була страхаючою. Хоча ніхто не видавав своїх лякань. В кімнаті з комином вони і вирішили зварити зілля. «Ну, щоб, на всяк випадок, було ближче і швидше повертатись назад!» - героїчно зізнався Рон.
- Казан закипів… Так, де все? Давайте мені, я кидатиму, - роззирнулась Герміона на всіх. – Стійте поблизу. Здається, я вже відчуваю чиюсь присутність… (Звичайно, Сиріус неподалеку – прим. авт.).
- Гарі, може, спочатку було по чашечці кави? І здалося вам це пророцтво…
- Та що ти, Візлі, панікуєш…
- Тобі, Мелфою, чого боятися, ти ж наполовину темний!
- А не пішов би ти!
- Та досить вам, знайшли час!
- Так, спочатку кіготь русалки. Потім… А, кров дракона. Так, Роне, обережно, не розлий.
- А звідки ти знаєш, скільки її треба додати?
- Та виллємо все! - махнула рукою Герміона. – Так, далі у нас…
- Ой, волосину впустив! – злякався Рон. – Шукайте! Шукайте!
- Тобі хоч щось можна довірити, - розсердилась Герміона.
- Я, я не знаю… О, знайшов…
- Тримай, Герміоно! – Гаррі простягнув їй перо гіпогрифа. – Ну, Рончику, не плач, маленький, віддай нарешті цяцю…
- Та вдавіться ви! – жбурнув Рон свій підсохлий палець в казан.
- Ну, тепер ти, Джіні, давай! – всі повернулись до дівчини.
Джіні спокійно дістала з кишені мантії маленьку шовкову хустинку, розгорнула, на мить затримала погляд на відламаному кінчику палички Волдеморта і … кинула її до казана разом із хустинкою.
- Ти що? – трохи не закричав Рон, та з казана відразу вихопився стовп пари, заповнюючи всю кімнату. Друзі ледь бачили один одного.
- Хто-о-о зва-а-а-ав мене-е-е? – почулося потойбічне шипіння.
- Ми! – відгукнувся Гаррі.
- Хто-о-о?
- Ми – вороги твого ворога, ми – вбивці твого вбивці.
- Ну то й що?
- Допоможи нам.
- А ви мені що?
Гаррі розгубився. Він забув золоте правило: допомога потойбічного світу повинна оплачуватись.
Виручив, як не дивно, Рон:
- Мої брати подарують тобі набір потойбічних жартів.
- Я не люблю жартувати.
- Слухай, ти… дух, блін, - підключився Мелфой, - У мене в замку в башті дуже приємна панянка тусується. Хо познайомлю?
- Це вже цікаво… Та – мало!
Тут Гаррі не витримав:
- Послухайте, шановний! Ми зараз розімкнемо руки, виллємо зілля, спалимо пророцтво і спокійнесенько повернемося до школи. Ми ж лише підлітки, то ж нехай дорослі самі розбираються з темними силами і вашим кревним ворогом!
Дух зареготав:
- Оце вже розмова, оце вже по-моєму! То що ви хотіли від мене?
- Розкажи нам про Волдеморта!
- Тихіше ви, дітлашня, ще почує! З чого ж почати? З початку… Наша мати Валькірія була дуже сильною і водночас страшенно гарною чарівницею. Вона була дружиною чорного мага Марджекта (Герміона здригнулась, бо лише вона одна з усіх читала книгу «Злет і падіння темних мистецтв»). Та їхнє подружнє життя не склалося – вони обоє прагнули влади і слави і довго не витримали один одного, не дивлячись на шалене кохання. У них було двоє дітей.
- Ви і Лорд? – не витримала Аміна.
- Ні, Лорд, тобто Том, і… Втім ім’я іншого я не знаю, на жаль.
- Як це? Хіба ви – не рідний брат… Тома Реддла?
- Ні. Моїм батьком був звичайний магл, який одружився на Валькірії, не знаючи достеменно її минулого. Якось, коли я був ще досить малим, мама серйозно полаялась із Томом ( ми його називали таким простим маглівським ім’ям, бо його справжнє дуже дратувало мого тата). Мама спересердя викричала всю правду. Виявилось, що у Тома є близнюк. Він був настільки схожим на Марджекта некерованою спонтанною темною магією, що мати цього не витримала. Вона віддала дитину ще маленькою до притулку… Пройшли роки і Валькірію замучила совість, вона не один рік поспіль шукала свою дитину, та дарма… Доля покарала і її, і всю нашу сім’ю. І тепер лише ви можете помститися за нас.
Усі ошелешено мовчали. Навіщо? І що тепер?
Першим отямився Гаррі:
- Хто ж зможе його перемогти?
- Лише брат.
- Та де ж ми його?..
- Мені час йти. Незабаром світанок. Вибачте, що спочатку трохи пожартував. Звичка! Ми, духи, завжди так…
- То панянку вам уже не треба? – нервово усміхнувся Драко.
- Ти у маєтку Мелфоїв живеш? Я навідаюсь…
- Дякуємо вам, духу! Прощавайте…
Друзі розімкнули руки. У кімнаті розвиднювалось. Густа пара вповзала дертими шматками назад до казану. Втомлені друзі посідали хто на що… Десь неподалік прокукурікав перший півень. Всі мовчали. Не було ні сил, ні бажання щось робити. Вони так сподівались на цю зустріч, стільки від неї чекали… І що? А нічого!
… Рипнули двері. Ніхто не звернув уваги. Гаррі підняв очі і… замість Герміони з Джіні побачив руду білку і пухнасту сову.
- Чого це?.. – озирнувся і одночасно з усіма відскочив у найдальший кут. Про комин усі забули. На порозі кімнати сидів величезний чорний собака і шкірився до них. Чи то з голоду, чи то з радощів…
- Сиріусе, ну нарешті! – полегшено зітхнув Гаррі. – Як я скучив за тобою! – і він кинувся до «песика».
За хвилину Гаррі вже обнімав свого зраділого хрещеного батька.
- Вибачте, що не попередив… - виправдовувався той.
- Та нічого, нічого, - обтрушувала пір’я з мантії Герміона. – Так ми швидше перетворюватись навчимося, нарешті… А то все ніяк не вдавалось. От вам і спосіб!
Всі зареготали. Лише руда білочка в долонях Драко ще трохи тремтіла…

*
Дамблдор уважно вислухав своєрідну доповідь Сиріуса. Що ж, дещо є цікаве і нове. Втім, де ж його шукати, того близнюка? От якби він десь поміж нас був?... А може живе собі десь у величезному маглівському світі і навіть нічого не знає про свою минуле… Ну що ж, шукати, шукати і шукати…

Наближалась весна, а отже і фінал кубку з квідичу, за який Гаррі через нещодавні події навіть і не згадував. Цього року Слизерин, у якого відбивачі Дерик з Боулом та капітан Флінт закінчили школу, а Мелфоя свої ще цуралися, відстав від інших факультетів і зараз посідав передостаннє місце у турнірній таблиці. Перше місце посідав Грифіндор, друге – Рейвенклов; втративши свого ловця Седрика Дігорі, Гафелпаф сповз на останнє місце.
Напередодні фінального матчу до Гаррі, що розмовляв з Аміною у внутрішньому дворику школи, підійшов Джек Макфрін, капітан їхньої команди:
- Привіт, Гаррі! Киш, малявко! – штовхнув він Аміну. Та миттю спалахнула:
- Що?! Я – малявка? А ти – худий зелений соплохвіст!
Гаррі встав між ними:
- Аміночко, будь ласка, відійди на хвилинку, нам треба поговорити.
- Ну гаразд, проте тобі (Аміна глянула на Макфріна) я цього не пробачаю!
Він на неї і не зважив:
- Гаррі, ти тиждень не тренуєшся, що з тобою? Завтра – ФІНАЛ! Завтра, ти це розумієш?!
- Звичайно, розумію, Джеку! Та було багато справ, дуже важливих…
- Важливіших, ніж квідич?!
- Господи, та я іноді тренуюсь…, сам… Іноді…
- Справді? Все ж таки тренуєшся? – на обличчі Макфріна з’явилась надія. – Справді?
- Так, звісно, - Гаррі посміхнувся.
- Ну гаразд, тоді – до завтра! – з полегшенням зітхнув Макфрін.
Аміна, що ще палала від гніву, підійшла до Гаррі, витягши чарівну паличку, і, дивлячись в спину Джеку Макфріну, майже прошипіла:
- Гаррі, можна я його чарону? Ну, хоч трошки?
- Ні, Аміно, не треба, він – капітан нашої команди, а завтра – Фінал.
- Те, що він капітан, не дає йому права називати мене малявкою!
- Тобі лише виповнилось 12, а йому вже 17, і він може називати тебе… маленькою дівчинкою.
- Але ж не малявкою!
- Аміно, Гаррі, - це була Герміона з Роном, – почекайте... Ви знаєте, що Відомо-Кого бачили у Малому Гелгетоні?
- Що?
- Він з’являвся біля будинку Реддлів… Там, де ми викликали Духа…
- Головне, щоб Сиріуса там уже не було! Та, втім, що б він там робив?.. – сам себе заспокоїв Гаррі. – Пішли вже їсти, ще трансфігурацію дописати варто б, та, може, потренуватися не завадить…
- Отож, пішли-пішли…

*

- Поттер, Поттер, Нудоттер, ги-ги-ги! – на голову Гаррі полилось щось холодне, він перевернувся на спину і подивився вгору: Півз всміхався і лив на нього воду з великої вази. – Ку-ку!
- Ти одужав? – майже спокійно спитав Гаррі. – Хворів би й далі собі!
- Я – не хворів.
- Справді? – позіхнув Рон. – А де ж це ти був усю зиму?
- А тебе… - Півз показав некультурний жест, - це взагалі не обходить!
- Півзе! – прокинувся Шеймус, - йшов би ти … до дівчат, там тебе теж давно не бачили!
- До цих зануд та ненажер, що потайки одна від одної хрумтять печивом під ковдрою? Бо, бачите лі, у них дієта… Нізащо! Щоб мені стати привидом на віки вічні, щоб на мене дракон начхав, щоб мені їсти все життя вибухозадих скрутів!
- Ти ж не їси, - позіхнув, витираючись, Гаррі.
- А тобі що? Краще б про сничі думав, бо як зіб’ють тебе Поттер-Обормоттер з твого драндулета…
- Де ж мої капці? – із загрозою в голосі потягнувся до підлоги Гаррі.
- Тю, знайшов чим лякати!
- Та я в них звечора чарівну паличку заховав, - мстиво посміхнувся Гаррі.
- То куди, Шеймусику, ти казав мені краще піти?- заметушився Півз. – Я пішов, вибачте, коли що…
- Який сьогодні день, хлопці? – висунувся з-за завіси Невіл.
- Фінал! – відповів йому Гаррі.
- Значить, незабаром літо… - мрійливо посміхнувся Невіл.
- Знайшов про що мріяти… А про СОВ забув?
- Та, совою більше, совою менше…
- Та ви дасте поспати? – пробурмотів Рон. – Єдиний вихідний, а вже з самого ранку – бу-бу-бу! То Півз, то квідич, то СОВ… Ви б ще Відомого-Кого згадали! Весь день зранку під три чорти... Розтеребенькались…
- А твою сову нам зустрічати? – примирливо посміхнувся йому Гаррі. – Вона ж у тебе навіжена…
- Якби в неї хоч голова була… - піднявся Рон назустріч Левконії.
- Що пишуть? – спитав Гаррі, повільно вдягаючись.
- Та це так, особисте…
- Що, «валентинка» запізнилась?
- Ну, не зовсім «валентинка»…
- Та знаю я, знаю, що її звуть інакше! – засміявся Гаррі.
- Здається, я вже не засну… - зітхнув Невіл.

*

- Вперед, Гриффіндор!!! Вперед, Гриффіндор!!!
- Кращий – Рейвенклов!!! Кращий – Рейвенклов!!!
Фінальний матч розпочався.
- Отже, мадам Гуч викинула на поле квафела, гра почалась! – незмінний коментатор Лі Джордан сьогодні був схвильований не менше вболівальників. – З м’ячем Джонсон, яка вона вродлива! Я вже до неї третій рік залицяюся, проте…
- Джордане!!!
- Ой, вибачте… Девіс відібрав квафела, вау!!! Його зупиняє бладжер… Мабуть, це боляче…
- Гаррі, позаду тебе!!! – несамовито закричала Кеті від воріт Рейвенклову, куди вона щойно закинула черговий м’яч.
Гаррі миттю розвернувся – в двадцяти метрах від нього мерехтів крильцями золотий снич, а назустріч переможно на новому «Німбусі» мчала Чо.
- Швидше, швидше! – закричав Гаррі, підганяючи «Вітрохвилю». Десять метрів, п’ять… Але Чо несподівано смикнулась уперед і Гаррі схопив лише її руку, що міцно стискала снича, що пручався.
- Є-є-є-є! – переможно закричала Чо.
- Клас! – посміхнувся їй Гаррі, відпустив її руку і різко спікірував вниз.

*

… Дамблдор походжав кабінетом, заздрісно прислухаючись до радісних, захопливих, розчарованих вигуків, що долинали зі стадіону. Нажаль, не зважаючи на його любов до квідичу, сьогодні він ніяк не міг піти на фінальний матч. Тільки-но він отримав від Снейпа погані, тривожні новини: у Волдеморта нова чарівна паличка. Його упізнав у своїй крамниці Олівандер. Звичайно ж, Темний Лорд прийшов туди, замаскувавшись під звичайнісінького підлітка. Та щось у поведінці палички здалось Олівандеру підозрілим і чомусь вже знайомим. Коли той підліток пішов, то за декілька годин потому майстер згадав, що так вела себе чарівна паличка в руках юного Тома Реддла.
Отже, незабаром він нанесе удар. Знати б тільки, де і який… Ось і місія Хегріда закінчилась нічим – велети стоять на своєму і чекають лише на сигнал Волдеморта.
… Десь там, у глибині серця Дамблдора, маленька пухнаста пташка заспокійливо наспівувала, що все буде добре, що все минеться, що добро врешті-решт переможе зло… Та він боявся, що це не передчуття досвідченого сильного чарівника, а просте палке бажання вже немолодої людини…

*

- Гаррі, почекай!
- Герміона?
- Я-я… Твоя популярність, бачу, зовсім не має меж, хіба що Ронова її перевершить…
- Ти про що? – трохи знітився Гаррі.
- Там тебе якась чужинка питає…
- Чужинка? Хто б це міг бути?..
- О… У неї дуже особливі «прикмети», - засміялась Герміона, - повз неї ніхто не пройде байдуже…
- Вона що – рогата чи бородата? – засміявся у відповідь Гаррі.
- А тобі що, зазвичай лише на таких везе?
- На жаль, розумні довгоногі шатенки мені не до смаку! То де ж вона?
- Та була десь у коридорі Бориса Спантеличеного… Зібрала навколо себе і свого вихованця півшколи!
- Вихованця? Ну, пішли, подивимось…
Ось і коридор, що починався статуєю чоловіка, який з ненормальним виразом обличчя відбивався від павучка… «Копія Рончик!» - щоразу думав Гаррі. Біля статуї стояла Мервілла. З Пупсиком…
Гаррі зазвичай не звертав уваги на те, як вдягаються дівчата. Та не помітити наряд Мервіли було неможливо! Тропічно-екзотичний метелик на фоні гогвордських капустянок… Закоротка чорна сукня нагадувала вишукану шкіру змії, настільки вона облягала фігурку Мервіли. Довга мантія ніби полум’я вулкану лякала і водночас приваблювала своїм фантасмагоричним кольором. Картину її епатуючої зовнішності завершували червоні високі чобітки на таких тонких підборах, що ось-ось мали зламатись. Халяви чобіт прикрашали дві фігурки кажанів, що час від часу лопотіли крилами і неприємно попискували.
Дівчата Гогвортсу, що зібрались неподалік і перешіптувались, робили вигляд, що нібито зачудовані мантикорою. Побачивши, що до чужинки йде Гаррі, дівчата заспокоїлись: їхнім хлопцям ніщо не загрожує, а Гаррі окрім книжок та квідичу ніщо не цікавить. Втім, це була загальноприйнята думка…
- Привіт, Гаррі, ти мене не забув?
- Тебе, Мервіло, забудеш… Із твоїм Пупсиком…
- Хто б казав… У кожного – свій «Пупсик»… - філософськи відповіла дівчина. Не дивлячись на казкову зовнішність, вона спілкувалась просто, як звичайна школярка. Гаррі відчував, що страшенна мантикора дійсно була для Мервіли таким собі домашнім вихованцем, немов кумедний кімнатний мопсик для маглівської дівчини.
- Яким вітром, Ваше Величносте, у нашу провінцію?
- Так, за дядьком скучила…
- Щось сумнівно, хто ж тебе з цієї причини серед семестру відпустить…
- Я розповім, звичайно, та не тут. Про моховухі стіни Гогвортсу начувана…
- Я знаю одне місце… - не поспішаючи, промовив Гаррі, - якщо ти не з боязких…
- Я? Я не боюсь нікого і нічого.
- Ну, не знаю-не знаю… - засумнівався Гаррі. І повів Мервілу до таємного ходу під Войовничою Вербою.
Неподалік від дерева Мервіла відпустила Пупсика «попастись»… Потім витягла чарівну паличку і двічі хрест-навхрест накреслила коло, створюючи зусібіч своєрідну сферу, та ще й яку! Тепер їх захищала палаюча крига.
У Гаррі відняло мову:
- Ну ти сильна! – ледь вимовив він.
- Та що ти, Гаррі, це не я, це паличка, що подарував мені дядько, ось! – і вона простягнула хлопцеві чарівну паличку. Тепер Гаррі роздивився, що її паличка була не дерев’яною, як зазвичай, а кришталевою, і всередині неї майоріло дивне веселкове полум’я.
- Що це?
- Обережно, не роби ніяких рухів, інакше вона занервує і може тебе… підсмажити! – засміялась Мервіла. – Це звичайний гірський кришталь. Ці палички робив колись у давнину відомий майстер Ни Ши-Рг з Непалу. Полум’я всередині – то подих зеленої валійки, дракона, що був у нього замість… ну як у мене Пупсик. Після смерті майстра ніхто не зміг більше вичворювати таке! Навіть його учні, бо жоден дракон не згоджувався… Ну, ти розумієш… Ось через це на сьогодні таких паличок залишилось дуже мало.
Втім, я приїхала сюди не задля балачок про минуле. Я (звісно випадково!) почула, як мій дядько Альбус розмовляв із самим Сиріусом Блеком (я-то думала, що Блек – вбивця!). І хочу тобі дещо сказати… Дядько про це не знає, ніхто не знає… Я знайшла випадково це і зрозуміла, що ти повинен знати… Ось, читай! – Мервіла витягла з внутрішньої кишені згорнуту маглівську газету.
Гаррі вдарило по очах виділеним дівчиною заголовком невеличкої замітки: « Трагічна смерть». Він похапцем почав читати:
«Вчора у дитячому притулку «Зелені Луки» за незрозумілих обставин загинув вихованець, якого звали Мет Реддл. Його тіло було знайдене у зачиненій кімнаті без жодних слідів насильницької смерті.»
Гаррі зітхнув і згорнув газету. Все пропало!
- Ти, звичайно, підслуховувала… Тільки не перебивай! І, мабуть, не вперше. Та це вже – справа твоєї совісті. Обіцяю, що Дамблдор нічого від мене про це не дізнається. За те, що знайшла газету і приїхала – щире Спасибі! Чорт!...
Паличка в тебе класна… Та від Волдеморта навіть вона навряд чи врятує…
Мервіла здригнулась. Крізь кришталеву сферу із сутінків схованки під Вербою на неї раптом потягнуло незрозумілим смородом і сирістю… Захотілось додому, до матусиного пирога із вишнями! І що вона тут робить?!
Гаррі відразу відчув її страх і подумав: «А що я хотів, це – не Герміона!»
- Ну що, пішли? – спитав він зблідлу дівчину, поклав до кишені газету і рушив до виходу.
Мервіла мовчала аж до маятника Гогвортсу. І лише під ним порушила мовчанку:
- Вибач, Гаррі, це – не для мене. Боротись краще зі знайомим злом, ніж втечею прагнути до незнайомого. Це Шекспір.
- Я знаю… Най щастить!
- Прощавай, Гаррі!

*

В бібліотеці було тихо. Проходячи повз неї, ніхто б і не здогадався, що шестеро друзів сидять там за одним столом і гризуть у безсилі лікті. Один одному… В цілковитій тиші за вікном бібліотеки раптом загукала сова. Задзвеніло скло і Гаррі вже звично вихопив чарівну паличку назустріч темному жмутку, що летів до їхнього столу.
- Здається, Аміно, це твоє опудало…
Ненажерка гепнувся на стіл. Аміна взяла листа і, передивившись, віддала його Гаррі:
- Це тобі, від Сиріуса. Що там, є щось нове?
- Та ні, переживає за мене, просить не ходити до Гогсміду, бо раптом що…
- О, а це ідея! Ми вже давно не були на маслопиві! Підемо на наступні вихідні?
- Так Гаррі ж не можна! – втрутилась Герміона.
- А що йому взагалі можна! – пхикнула Аміна.
- О, я знаю – що… - в’їдливо всміхнувся Драко. – Дам у червоному по темних закутках таскати…
- Ти позаздрив? – заступився за друга Рон.
- Та було б чому! Я від наших не встигаю відбиватись… Та й худоребрі – не по мені…
- Розпустив хвоста, ти диви!
- Рончик, а що, твої нові парфуми вже так не діють, як колись? І палець, бачу, приріс… Чи надовго?
- О, почалось… - розсміялась Герміона. – Вам разом довго бути не можна. А куди це Аміна пішла? Втім, все одно час спати, поки Філч не застукав…