13 Станция
[ Новые сообщения · Участники · Правила форума · Поиск · RSS ]
Страница 1 из 3123»
Модератор форума: Юлия 
Вокзал » Поезд творчества » Макси-вагон » Гаррі Поттер та брат Волдеморта (Перший фік українською мовою!!! рейтинг - PG, фандом - ГП.)
Гаррі Поттер та брат Волдеморта
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 17:33 | Сообщение # 1
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Назва: Гаррі Поттер та брат Волдеморта.
Автор: Ірія.
Бета: Ларс-де-Ріно.
E-mail: відсутній.
Рейтинг: PG.
Направлення: Гет.
Розмір: Максі.
Жанр: Romance/Action.
Кількість розділів: п’ять.
Статус: в процесі.
Саммарі: Писалося це тоді, коли ні про Інтернет ні про фанфікшен, я нічого не знала. Отже - закінчився четвертий курс, і Гаррі знов повертається до Гогвортсу. Любов та ненависть, друзі та зрадники, нові та старі товариші, квідич, Гегрід, та звісно Волдеморт.
Імена та власні назви з перекладу «Аба-ба-гала-маги». ПОВНИЙ АУ ТА ООС!!!

Обговорення тут

Розділ перший, в якому з’являється неочікуваний гість, а дім №4 на Привіт-драйв чекає нашестя міні-дядечків.
- Гаррі! Випусти нарешті свою кляту сову!!!
Одним літнім ранком ці слова розбудили Гаррі Поттера. Хлопець звично намацав окуляри і сердито сів на ліжко. Надівши їх, він роззирнувся навколо. На його письмовому столі сріблясто поблискувала у вранішніх сутінках велика клітка, у якій вже не один рік жила його сова – вродлива полярна красуня – Гедвіга. Було б дуже тихо, якби не голосне й лякаючи совине ухкання. Здавалося, що від нього у будинку Дурслів та у кількох сусідніх повилітають шибки. Та дядько Верном голосив куди гучніше, бо саме від його репетування Гаррі й прокинувся. Дійсно, для такого товстопикого і вгодованого чоловіка не було проблемою перекричати й десяток Гедвіг. Гаррі зітхнув, піднявся й підійшов до дзеркала – куди йому до дядька. З одного Дурсля-старшого можна було понавикроювати зо шість-сім Гаррі. Таких собі худеньких хлопчиків з легенькими синцями під очима. Хоча, звісно, він був схожий не на дядька Вернона, а на своїх батьків Джеймса й Лілі Поттерів, які загинули від руки чорного мага Волдеморта багато років тому. Та спогади спогадами… Гаррі відчинив шухляду у столі і дістав звечора підготовлений лист Сиріусові Блеку. Так звали його хрещеного батька, який любив Гаррі найбільше з усіх дорослих на світі.
Хлопчик відчинив клітку, але Гедвіга ображено відвернулася.
- Ой не треба! Тільки не роби вигляду ніби дуже втомлена, - лагідно проказав Гаррі, прив’язуючи до лапи сови листа. Сова кліпнула, ніби вибачаючись за свої лінощі, й порхнула повз Гаррі у відчинену кватирку.
Тієї самої миті двері до кімнати розчахнулися під натиском люті дядька Вернона:
- Тобі що, позакладало?!
- Гедвіга вже полетіла, - скромно опустивши очі, відповів Гаррі.
- З листом, так?!!
- Так. До Сиріуса Блека. Цікаво, чи він відповість, чи сам приїде? – Посміхнувся Гаррі. Він відверто знущався над дядьком, майже цього не приховуючи, бо добре знав – як той боїться «страшного серійного маніяка» Сиріуса.
- Навіть не прислухаючись, Гаррі чув, як у м’язах голови дядька Вернона скриплять заіржавілі десятиріччями коліщатка. Хлопець спокійно чекав. Дурсль дивився на нього секунд зо п’ять, а потім, розвернувшись, вийшов, кинувши майже батьківським тоном:
- За десять хвилин щоб спустився донизу.

***
- Ось нарешті і ти, синку! – дядько Вернон трохи не лускався від незрозумілої радості. Та й не тільки він. Тітка Петунія та його рожевовухий кузен Дадлі сяяли, мов дві різдвяні ялинки.
- Будеш лимонний пиріг? Я тобі приготувала! – нашвидкуруч збрехала тітонька.
- Гей, я теж хочу! – Широка фігура Дадлі надійно перекрила усі шляхи до холодильника.
- Що?! – вибухнула тітка. – Подивися на Гаррічека, він же зовсім змарнів від цієї бридкої магії! Хто ж про нього потурбується, як не… ми. Найрідніші у світі люди!!! – від її посмішки нічого не розуміючий Дадлі здувся, як тогорічна повітряна кулька й покірно відсунувся. Тітка ж лопотіла про свою доброту та щедрість, одночасно припрошуючи усіх до майже святкового столу.
- Насолоджуючись на диво смачним пирогом, Гаррі одночасно розмірковував. Звідки така доброта та любов??? Він чекав листа від Візлів, та про це ніхто з Дурслів не знав. Виходить, причина у чомусь іншому… Його роздуми перебив улесливий голосок дядька Вернона:
- Ми оце щойно отримали листа від Візлів. Вони люб’язно запрошують тебе у гості. – Гаррі настільки зрадів, що майже не почув кінцівку фрази:
- То виходить, Сиріус Блек не зможе приїхати до нас? – це пояснювало все! Гаррі підняв на родичів сяючий щастям погляд. Ніхто з них не помічав, що великі шматки лимонного пирога вже декілька хвилин літають кімнатою. Лише тітка Петунія нервово відмахувалась від них, немов від мух, та Дадлі безуспішно намагався схопити свій шматок.
- Ні. Не зможе. – Не поспішаючи, заспокоїв їх Гаррі. – А можна я прочитаю листа?
- Авжеж, авжеж, мій любий, хоч три листи, - прошелестіла тітонька Петунія, простягаючи Гаррі сувій пергаменту. Хлопець поспішив до своєї кімнати, намагаючись не помічати виразу полегшення на обличчях своїх родичів.

***
Не встиг він прочитати і перших рядків листа, як із його переносного каміну, підключеного до флу-мережі, почувся гуркіт. Через мить з каміну, одночасно з хмарою пилюки, вилетів розкуйовджений Рон Візлі. Він завжди нагадував Гаррі сонячного зайчика (і не треба шукати натяків на слеш). Руде волосся, по-дівчачому наївні блакитні очі, незлічене ластовиння (воно було навіть на руках, навіть… навіть на пальцях!!!)… До того ж, його друг був полохливий і обережний, мов справжнісінький сонячний зайчик…
Струснувшись, мов велике кудлате кошеня, Рон посміхнувся:
- Привіт, Гаррі. Вибач, я не витримав, - знову ніяково посміхнувся хлопець. – Мама дуже хвилювалася через ту ненадійну маглівську пошту. Тому… Ось я вирішив… Ну чого ти не збираєшся?! А, до речі, Фред із Джорджем передали тобі подарунок для дядечка. – Він витяг з кишені маленьку синю голку й простягнув її Гаррі. Той посміхнувся (нарешті він зміг сказати хоч слово у відповідь):
- Привіт, Роне. Я такий радий тебе бачити.
- Так, так, привіт, - не зупинявся Рон, одночасно обтрушуючи із штанів та «фірмового» светра павутиння, тирсу та ще щось незрозуміле.
- Що це?! – запитав Гаррі, здивовано роздивляючись синю голку.
- А я звідки знаю? Ці чортяки мені тицьнули її в руки, гигочучи, мовляв: «причепите її десь до дядька, ото посміємося!».
Гаррі задумливо поправив окуляри й звично потер шрама.
- Кажеш, обіцяли, що посміємось? Ну що ж, спробуємо.
Рон нарешті обтрусився до більш-менш пристойного вигляду і перестав дратувати Гаррі нескінченними хмарками пилюки.
- Пішли привітаємось, чи що? Чи може для початку речі зберемо? Га? – Не вгавав Рон.
- А що їх там збирати, - стенув плечима Гаррі. Друзі підхопили майже повну валізу, до якої Гаррі доклав лише декілька книжок з полиць, та, взявши клітку Гедвіги, спустились донизу.
Три пари очей Дурслів з однаково ошелешеним виразом втупилися у них.
- Куди це ти зібрався, синку? – приязно запитав дядько Вернон.
Гаррі покосився на Рона. Той абсолютно нічого не розумів і мовчав.
- Вибачте, Вельмишановний! – Проскрипів дядько Вернон крижаним тоном. – Чи ви німі, чи вас батьки не навчили вітатися?!
Рона остаточно заціпило. Тим часом дядько Вернон впритул підійшов до Гаррі (Рон відсахнувся) і поклав хлопцю на плече важку (кілограмів під сорок) долоню. Легенько поляскуючи нею (це й видавало його знервованість) він запитав:
- Ти вже їдеш, Гаррічку? Із цим гарненьким хлопчиком?
- Я… Я… Добрий день. – це було все, що Рон спромігся з себе видушити.
- А твоя тітонька хотіла надвечір нас пирогом побалувати. – Рон голосно ковтнув і подумав: «Де це я? Може сам собі наснився?»
- Та нічого, - відповів Гаррі. – Іншим разом, Візлі вже на нас чекають. – Після цих слів Гаррі обережно зняв зі свого плеча руку дядька Вернона, одночасно легенько доторкнувшись до манжету його сорочки. Синя голка, яку він тримав у руці, миттєво розчинилася у цупкій тканині.
- Ну що ж, - зітхнула тітка Петунія. – Іншим то іншим, - маючи на увазі тих, хто буде їсти пиріг. – Ти нічого не забув?
- Здається, ні, - стенув плечима Гаррі. – А втім, піду подивлюся. – і легкою ходою він побіг до своєї кімнати. Рон подріботів слідом, весь час нервово озираючись, ніби чекав закляття у спину. Втім, недаремно Гаррі завжди називав його «сонячний зайчик». Подумки.

*
- Уявляєш, Роне, я мало не забув свою «Вогнеблискавку», - посміхаючись, зустрів Гаррі Рона на порозі. Та раптом друзі здригнулися від жахаючого жіночого виску. Хлопці вихопили чарівні палички й кинулися сходами донизу. Кожен уявляв собі найстрашніше. Гаррі – дементора на пару з Волдемортом, а Рон… павучка.
Ось і вітальня. Перше, що вразило, це скоцюрблений Дадлі, що сидів… на холодильнику, схопивши себе обома руками за кінці коротеньких штанин. Тітка Петунія стояла на столі. Однією рукою вона розмахувала рушником, ніби відганяючи мух, а іншою з огидою струшувала з себе щось дрібненьке і синеньке, схоже на вусатих дворуких/двоногих тарганів. Ошелешений Гаррі раптом зрозумів, що усі ці синенькі істотки, що бігали, стрибали й падали кімнатою, як завжди нагадуючи Ронові одного величезного (синього!!!???) павука, були… Дядьком Верноном. Точніше, багатьма дядьками Вернонами… дуже багатьма. Перезирнувшись і сховавши палички, хлопці зареготали. А даремно. За мить сотні малесеньких синеньких дядечків збіглись посеред кімнати, злипаючись в одну велику, моторошну й незграбну синю фігуру, яка весь час смикалась ніби в судомах, коли в неї вливалися нові дядечки. Ще мить і перед остовпілими хлопцями постав справжній, але… синій, дядько Вернон. До того ж, у нього чомусь не було носа! Гаррі з Роном роззирнулися по кімнаті – де ж ніс? Ага, ось і він – тітка Петунія, скрививши тремтячі губи, витрушувала з кишені останнього заблукалого дядечка. Той похапцем підскочив з підлоги… і зник.
- ВИ!!! ВИ!!! – Розлючений носатий дядько Вернон, схопив перше, що попалося йому під руку. А це була «Вогнеблискавка». Хрясь!..
- Ні! – Гаррі рвонувся вперед, але було вже пізно. Дві половинки його улюбленої, неперевершеної, найкращої мітли, тремтячи, лежали на підлозі.
- «Денсогіо»! – вихопив Гаррі паличку.
- «Петрифікус Тоталус»!!! – приєднався до нього Рон.
Вся сімейка Дурслів немов скам’яніла (Дадлі так і не встиг злізти з холодильника), а дядько Вернон на додачу з кожною секундою все більше нагадував бобра.
- Гаррі, здається, в нас будуть проблеми. Може, того… додому?!
- Давай, - зітхнув хлопець у відповідь.


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 17:38 | Сообщение # 2
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Розділ другий, де Волдеморт жадає помсти, але губить свою зброю, а у Рона з’являються проблеми з частинами тіла.

- Гаррі, я така рада тебе бачити! – зустріла його місіс Візлі, як завжди обціловуючи, обдивляючись зусібіч та обтрушуючи камінний пил. – Ти так підріс, змужнів… Не те, що мій Рончик!
Гаррі ніяково посміхався, кліпав очима, в той час уявляючи, як швидка допомога Міністерства магії зараз наводить лад у будинку Дурслів. Проте «Вогнеблискавка» була того варта…
- Ну як там наш міксер? – вбігли до вітальні Фред із Джорджем.
- Що ще за міксер? – крижаним тоном спитала місіс Візлі.
- О, матусю, а ми тебе і не помітили, - бовкнув Фред. – Бридня, що я кажу… - це Джордж штурхонув брата ліктем в бік.
Місіс Візлі дуже ласкаво посміхнулась і погляд її не віщував нічого доброго:
- НУ!!!
Близнюки почали сповідуватись, перебиваючи один одного:
- Мамуню, ми тобі все й так розповіли б! У нас від тебе таємниць немає! Ну, ти ж нам віриш? Ну от… Ми винайшли таку штучку… еее… подрібнювач. Нічого небезпечного! Ну, як завжди. Ну ти ж знаєш… Ми лише жартуємо! Ніякого азкабанства! Ось.. Дядько Гаррі і… подрібнився. На багатьох дядьків. Ну, дуже багатьох… Трохи розрахунки нас підвели. Ну… ми ж в математиці не дуже. Сама знаєш…
Місіс Візлі слухала синів співчутливо і уважно, киваючи головою. Та близнюки дуже добре розуміли, що нічого гарного для них її мовчання не віщує.
- Е-е-е-е-е, Фреде, ти здається забув вимкнути…
- Так-так, в нашій кімнаті… - і хлопці похапцем повернулись до матері спинами.
- Ні-ні-ні, ані руш! – зупинила їх місіс Візлі. – Мої любесенькі, дорогенькі синочки! Зараз ви візьмете щіточки і підете на задній двір мити казаночки.
Хлопці майже одночасно приречено зітхнули, дістаючи чарівні палички.
- Руки вгору. Палички – до мене.
- Але ж…
- Ніяких «але»! Іграшки на сьогодні закінчились. На вас чекає сувора правда життя.
- Тобто казани?! – скривився Фред. Чи може Джордж… Під невблаганним поглядом матері вони покірно поклали на стіл палички і, похнюпившись, почимчикували на задній двір. Із щіточками…

*
Гарі з Роном перешіптувались, радячись, чи признаватись мамі: як саме дядько Вернон потрапив у міксер і що було потім. І врешті вирішили, що правда іноді повинна бути неповною.
Проте, коли місіс Візлі повернулась до них, хлопці похололи.
- Ну що? Може, поїмо чогось? Бо в мене від чергових Відьмацьких Витівок Візлів щось попоїсти закортіло…
Втім, пізніше, попиваючи духм’яну каву, місіс Візлі, наче між іншим, спитала:
- То що там сталось у вас, Гаррі? У тих твоїх Дурслів? – і Гаррі переповів історію з міксером, не уточнюючи ( та навіщо!) деякі дрібниці. – А потім, - закінчив він свою розповідь, - дядько розтрощив мою «Вогнеблискавку».
- Чесно кажучи, Гаррі, я зробила б те саме.
- Мамо, ну як ти можеш таке казати!? А як же квідич? – і всі троє чомусь сумно подивились у вікно. І недаремно, бо для цього була причина: голосно ляскаючи крилами, до «Барлігу» підлітала Гедвіга. Вона влетіла у кімнату і ледь не впала на підлогу. Не дивно, бо окрім листа, вона несла величезний пакунок. Хлопці кинулись до неї. У пакунку виявилась… мітла.
- Гаррі, Гаррі, - захоплено вигукував Рон, - ти тільки-но подивись!
- Невже мітла?.. – розгубився той, - нічого не розумію… Від кого?
- Та яка різниця від кого!!! Це ж «Вітрохвиля», - і він простягнув Гаррі мітлу. – Слухай, цитую рекламу «Щоденного віщуна»: «Вітрохвиля» - ідеально збалансована мітла, має сигналізацію, генератор невидимості та кріплення для чарівної палички. Швидкість 1000 колдометрів на годину. Ціна – 25 000 галеонів».
- Хлопці, може, ви листа врешті-решт почитаєте…

«Любий Гаррі! Ми тут з професором Люпином завітали до міс Маєр на чашечку кави і раптом я чомусь захотів зробити тобі цей подарунок. Є новини – Волдеморт збирає військо. Тобі «Вітрохвиля» може знадобитися. Ти у мене хлопець не лякливий, проте… будь обережний!
Твій Хрещений…»

Гаррі підняв очі від листа і зустрівся поглядом із місіс Візлі.
- Наскільки я розумію, - сказала вона, гладячи Рона по голові, - сьогодні у нас вечір зізнань. - Розкажи-но мені, Гаррі, звідки у Сіріуса такі шалені гроші та як він дізнався про твою мітлу?
*
Коли містер Візлі повернувся додому, він застав мирну картину – його «маленький» Рон, схиливши голову, спав у кріслі, обхопивши руками сяючу новизною мітлу, місіс Візлі сиділа навпроти затухаючого каміну і, підперши голову, уважно слухала спокійну розповідь Гаррі. Тишу надвечірря прорізували лише якісь дивні незрозумілі звуки. Містер Візлі зазирнув на задній двір, звідки вони й долинали. Зазирнув і закляк: Фред із Джорджем, куняючи, пошкрябували щіточками останній мамин казан.
- Ну що ж, дома, здається, все гаразд, - потер руки містер Візлі… Знав би він, наскільки нетривким виявиться спокій його родинного вогнища…

*
Ранок був звичайним. Містер Візлі читав за кавою вранішню газету, близнюки про щось перешіптувались, найменша Візлі – Джині ганяла по тарілці «Пластівці у молоці». Місіс Візлі щось вичакловувала у сяючих казанах. Гаррі з Роном обговорювали майбутній турнір з квідичу.
- Тепер Мелфою гаплик, - гарячився Рон.
- Так, звичайно, гаплик, - погоджувався Гаррі, але йому сьогодні чомусь було не до квідічу. Всю ніч у нього боліла голова, точніше, шрам на лобі. А це віщувало біду. Та розповідати про це комусь із Візлів, а тим більше Ронові, він не хотів.
Містер Візлі допив каву і, відклавши газету, піднявся. Час було йти на роботу. Раптом у двері постукали. Містер Візлі поспішив відчинити. На порозі стояв високий худорлявий чоловік неприємної зовнішності, вдягнений у трохи незвичну чорну мантію, гаптовану сріблом.
- Доброго ранку, Вам кого? – приязно спитав містер Візлі. Проте замість відповіді незнайомець байдуже відсунув його і увійшов у дім. Декілька секунд усі мовчки дивились на нього, нічого не розуміючи. Він зробив ще крок, посміхнувся, пригладжуючи долонею лискуче сиве волосся, і прошипів незнайомою мовою:
- Хісса-єссе-ші… Нессиащіе… *Привіт… Як справи… - парселтонг*
- Чекай, Роне, він до мене, - рвучко піднявся Гаррі, та не зміг ворухнутися.
Ошелешений містер Візлі, який тільки зараз згадав про безліч захисних та сигнальних заклять, що приховували «Барліг», і які так легко та непомітно пройшов цей чоловік, вихопив чарівну паличку:
- «Бомбардо»! - проте даремно - Волдеморт ледь смикнув рукою, навіть не обертаючись, і спалах власного закляття влучив у містера Візлі.
- Ти,нечисть, геть з мого дому! – отямилась місіс Візлі. Волдеморт підняв чарівну паличку і жінка просто щезла.
- НІ-І-І-І-І-І! «ІМПЕДІМЕНТА»! – кинувся на чорного мага Рон, проте струмінь його закляття на півдорозі до Волдеморта зашипів і згас.
- А ось і наступний, - майже по-людськи сказав Волдеморт, повільно, насолоджуючись скованим Гаррі, наближаючись до безпомічного хлопця. Скрививши губи у презирливій посмішці, він помахував чарівною паличкою, не поспішаючи і знущаючись:
- Ну що, заціпеніло, гаденятко?
Гаррі лихоманило від болю і люті, проте він не міг навіть поворухнутись. Раптом з-під крісла почулося якесь шурхотіння і відчайдушна маленька Джіні торкнулась його з-за спини, звільняючи від пут. «Що може зупинити зло? Втілення ЗЛА? Лише Патронус!» - блискавично осяяло Гаррі рішення. Він вихопив чарівну паличну і вигукнув:
- "Експекто Патронум"!!!
З його чарівної палички вихопилося сліпуче біле полум’я. Темний лорд не очікував нападу і ледь встиг захиститися своєю чарівною паличкою. Та Патронус Гаррі був настільки сильним, що у палички Волдеморта відламався кінчик. Коли на підлогу, повільно, немов, у кіно, він впав на підлогу, у камін кинулись Фред із Джорджем, що непомітно підкрались до нього, користуючись тим, що на них ніхто не звертав уваги. Грюкнувши об попіл комину банкою порошку «флу», вони прокричали «Міністерство магії» і зі свистом зникли. Волдеморт рвучко повернувся до комину, проте запізно – близнюки зникли. Темний Лорд зрозумів, що наближається небезпека, бо не за цукерками ж вони поспішили. За декілька секунд тут з’явиться зо два десятка аврорів, а у нього так недоречно зламалась чарівна паличка. Він вишкірився на Гаррі:
- До зустрічі, друже! Чекай на мене!.. – і роз’явився.
Гаррі знесилено впав у крісло. Поруч на підлозі ридав Рон, повторюючи: «Я вб’ю його! Я вб’ю його!». Джіні десь у кутку повискувала біля татка, мов маленьке кошенятко. Нарешті посеред вітальні почали з’являтися однаково одягнені люди з однаковими вирами обличчя. Серед них Гаррі знав лише Амоса Дігорі, батька загиблого торік на Три чаклунському турнірі Седрика. Точніше, не просто загиблого, а байдуже вбитого Волдемортом.
- Що сталося, - запитав Амос Дігорі, підійшовши до хлопців.
- Волдеморт, - промовив Гаррі.
- Ти не мариш? Тобі не ввижається? - поклав чоловік руку на лоба хлопцеві.
- Ввижається?! – підскочив Рон, - Та як Ви смієте так казати?! Якби не Гаррі, то ніхто б не вижив! А мої тато з мамою… - і Рон знову заплакав…
- Де його батьки? – запив Дігорі у Гаррі.
Той мовчки вказав на розтрощену стіну кухні, де з-під уламків аврори вже витягли містера Візлі.
- А мати?
Гаррі болісно стенув плечима. Сказати було нічого.
- Мама, вона…
- Тихо, Рончику, не треба, - підбігла до брата Джіні. – Вони знайдуть її, обов’язково знайдуть. Вона ж відьма, справжня відьма, вона не могла вмерти, просто не могла, не повинна була…
- Я думаю, що залишатися у «Барлозі» небезпечно, - суворо сказав містерДігорі, - пакуйте речі і їдьте до Лондона.
- Як, через комин? – подивися на розтрощену банку з-під порошку «флу» Гаррі.
- Ні, я вас роз’явлю.
- Добре, ми зараз зберемось. – хлопець повернувся до близнюків. – Ми всі їдемо до «Дірявого Казана», збирайтесь…

*

В Лондоні вони опинились швидко. Звісно, не біля Біг-Бену, а на першому поверсі знайомого, як завжди, трохи безладного «Дірявого Казану». Гаррі роззирнувся. Ніби все на місці. «А що це у мене в руках, чийсь палець… Так, ніготь обгризений, сам палець не зовсім чистий, але без слідів хімічних дослідів. Виходить, Ронів! Що ж робити?» Гаррі повернувся до Рона і спокійно простягнув йому від’єднаний під час роз’явлення палець:
- Це не твоє, Роне?.. – Той навіть не подивився, байдуже стенувши плечима.
- Що таке, Роне? Ти знову щось загубив? – співчутливо запитала Джіні.
- Так…, загубив… - не знайшов що сказати ще Гаррі.
- В мене все на місці! – роздратовано відмахнувся Рон, порпаючись по кишенях.
- Ти впевнений? – посміхнувся Гаррі.
- Та чому знову я? Скільки можна? Завжди, як тільки щось губиться, трапляється, знаходиться, відразу Роне, Рону, Ронине… - вже ледь не вибухнув хлопець, розмахуючи руками, і раптом побачив-таки: що тримає в руках Гаррі. Він враз замовк, перевів погляд на свої руки і … знепритомнів. Фред із Джорджем, що стояли біля шинквасу, замовляючи кімнати і обід, рвучко обернулись на грюкіт впалого тіла.
- Що вже знову сталося? – спитав Джордж у брата.
- І коли вже цей клятий день закінчиться?.. – зітхнув той.


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 17:40 | Сообщение # 3
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Розділ третій, де постає проблема грошей, яка, втім, швидко вирішується, а льоду… більше не буде.

Наступний ранок почався для Гаррі зі звичного ухкання Гедвіги. Добре, що дядько Вернон хоч не волав. Проте нудне зудіння Рона прекрасно все компенсувало. Здавалося б, він повинен був хвилюватися за зниклу матір, та, мабуть, учорашнє випалило в ньому (тимчасово) будь-які почуття. Рон розкладав по полицях «сімейні проблеми», які врешті-решт звелися у нього лише до відсутності грошей на життя, одяг, книжки і таке інше. Гаррі лежав із заплющеними очима і намагався додивитися сон. Йому наснилась величезна чорна хмара. Вона насувалась все ближче, женучи поперед себе пекучий вітер, погрожуючими гострими блискавками. Раптом прямо з хмари вилетів чорний птах і ринувся на Гаррі. Він все ближче і ближче. Вже можна роздивитися сталевий дзьоб, невблаганні очі, хижі пазурі… Здавалося, порятунку не буде. Навіть уві сні… Та раптом з тієї ж чорної хмари вилетів інший птах. Він був сліпучо білий, мов лебідь, мов олень, мов Золото ріг, мов його Патронус. Він не став битися з іншим птахом, а легенько підхопив Гаррі і … проказав голосом Рона:
- Гаррі, ти мене чуєш?! Я тобі вже годину втовкмачую, що у нас немає грошей.
Гаррі дістав із шухляди окуляри і , розчаровано зітхнувши, відповів:
- Доброго ранку, Роне… Ну як твій палець?
- Та що той палець, відросте, ми ж – не якісь там магли! – оптимістично відповів Рон. – А що ж нам із Гогвортсом робити?!
- Та заспокойся! Я через тебе такий сон не додивився! – І Гаррі почав переповідати Ронові свій дивний сон.
Раптом у двері хтось постукав. Хлопці одночасно вихопили чарівні палички. Двері тихенько прочинились…
- Хлопці, ви вже не спите? – це була Джіні. – А чого це ви … а, палички, так-так… Може поснідаємо, я вже зголодніла?..

*
За сніданком Рон знову заговорив про галеони, серпики, кнати. Настрій у всіх відразу і остаточно зіпсувався. Гаррі розмірковував, як делікатніше запропонувати Візлям свою допомогу, аж раптом до столу підійшов незнайомець. Його приємна зовнішність гармонувала з мантією з явно недешевої бурштинової тканини.
- Я вибачаюсь, мені потрібні Фред та Джордж Візлі…
Близнюки підвели на нього злякані очі і про всяк випадок якнайщиріше сказали:
- Ми більше не будемо!..
Незнайомець поклав на стіл візитну картку і проти зверхньо промовив:
- Дозвольте відрекомендуватися: Ян Цепс – директор департаменту розвитку регіональної мережі збуту Компанії «Зонко», - не дав він отямитися ошелешеним близнюкам. – Нарешті нам удалося знайти вас! Дозвольте мені присісти?
Зручненько розташувавшись за столом, Цепс дістав із невеличкого портфелика теку із паперами і діловито продовжив:
- По-перше, ми пропонуємо вам п’ятирічний контракт, згідно умовам якого ви отримуватиме гонорар 1 500 галеонів на місяць. Окрім цього вам надається портативна лабораторія з усім необхідним обладнанням. Для дослідів, розробки і подальшого втілення ваших ідей! Звісно, це не понадвеликі гроші. Проте, відсотки від продажу, слава і таке інше… Я сподіваюсь, що ми з вами домовимося?
Джордж поглянув на брата і промовив нарешті відновленим голосом:
- А які вимоги до нас?
- Все просто: один місяць – п’ять іграшок.
Джордж посміхнувся, перевів погляд на Фреда, підморгнув йому і, не помічаючи жахливих гримас бідного Рона, сказав:
- Вибачте, містере Цепсе, нам треба порадитись у родинному колі. Чи не могли б ми зустрітися ввечері?
- Добре, домовились – з розумінням сказав, піднімаючись, Цепс.
Як тільки він відійшов, Рон, трохи не плачучи, накинувся на близнюків:
- Порадитись? Порадитись… Вимоги до нас… Бовдури!!!
- Сам ти… Ну підпишемо ми угоду, а працювати хто буде? Ти? Ти тільки вмієш, що скиглити та пальці розкидати де попало!
- Та не сваріться ви! – встряв у розмову Гаррі. – Давайте краще замовимо морозива.
- Мені, будь-ласка, льоду, - піджав губи Рон.
- Льоду так льоду, - розуміючи сказав Гаррі… і сонячним серпневим ранком із стелі «Дірявого Казана» почав падати пухнастий лапатий сніг…
- Ви що тут витворяєте?! – до них підбіг розлючений шинкар Том.
- Вибачте, будь-ласка, - простягнув йому Фред 5 галеонів. – Ми більше не будемо! – додав звично.
Раніше від таких шалених «чайових» всі б заніміли. Та, здається, для Візлів наступали кращі часи. «Ще б маму швидше знайшли і батько швидше одужав…» - сумно подумала Джіні…

*
Цепс виявився людиною пунктуальною Не встигли всі ввечері замовити попоїсти, аж тут і він:
- Ну що, панове Візлі, ви наважились?
- Так, ми згодні.
- От і добре. Можливо, у вас уже зараз є що мені запропонувати?
- Так, у нас є міксер, - скромно опустивши очі, Фред простягнув Цепсу невелику синю голку.
- О, от він який, цей ваш славетний подрібнювач! Думаю, він буде користуватися попитом… Ну, що ж, поздоровляю вас із першою зарплатнею у «Зонко», - і відкривши портфелика, Цепс дістав звідти невеличкий шкіряний мішечок. – Папери підпишемо зараз чи як?..
За декілька хвилин задоволений Цепс пішов. Рон, приклавши руку до серця, із фальшивим трагізмом у голосі простогнав, жалісно зазираючи в очі Гаррі6
- А можна мені ще льоду?..
- Вибач, друже, - відказав Гаррі. – не сьогодні.
І всі голосно засміялись.
- А знаєте, кого нам не вистачає на нашому святі?
- Мами і тата? – вперше за весь день почули хлопці гіркий голос Джіні…
І всі засмутились.
- Так, звичайно, - погодився Гаррі, - та я б не відмовився побачити ще одну рудоволосу красуню…
Рон ревниво подивився на Гаррі і подумав: «Здається, лід сьогодні потрібен не лише мені…» Та не втіг він придумати, як найдошкульніше пожартувати над Гаррі, як Гермиона, що виникла невідомо звідки, вже обнімала Джіні.
- Вже весь світ гуде про те, що з вами сталося! Дивно взагалі, як вам вдалось вижити! Хто зупинив його? Яким закляттям?
Ніхто з них не хотів згадувати події минулого ранку, тому Гаррі коротко сказав:
- Я, «Патронусом». Та не зупинив. У Волдеморта лише зламалась паличка.
Не хотілось переповідати Герміоні всі подробиці, аби не псувати близнюкам несподіване свято. Виручила його незнайома огрядна сова, що влетіла у кватирку з листом. Він впав на стіл, прямо на мішечок від Цепса, і золоті монети покотились поміж тарілок.
- О, це звідки? – здивувалась Гермиона, чи то монети, чи то листа маючи на увазі.
Джордж із Фрейдом відразу почали гордо і з задоволенням розказувати про контракт із «Зонко». А Рон із Гаррі похапцем відкрили конверт.
« Любі мої Візлі!
Ваш батько знаходиться під наглядом найкращих лікарів у лікарні імені Святого Муна. Обіцяю вам, що його вилікують! У Міністерства магії є побоювання, що Темний Лорд не залишить вас у спокої навіть у «Дірявому Казані» під нашим неусипним наглядом. Будь ласка, будьте обережні!
Чекаю на вас у Гогвортсі.
До зустрічі.
Альбус Персіваль Брайан Вульфрік Дамблдор»

Поки Гаррі із Роном дочитували листа, а близнюки наперебій розповідали Герміоні про контракт та свої нові ідеї, Джіні сиділа у кріслі, обхопивши коліна руками, і думала: «Ну чому чим доросліший тим дурніший? Невідомо, чи повернеться мама. Як буде із татом, чи все буде гаразд з усіма нами, а ці дурні регочуть, нібито нічого й не сталося. Золото… Чого воно варте, те золото!...»

*
За декілька днів «Гогвортський експрес», тихенько чмихаючи, віз учнів до замку. Говіркі першокласники, поважні випускники, - всі раділи. Лише в одному з вагонів біля вікна стояла сумна рудоволоса дівчина. І, байдуже дивлячись на прекрасні пейзажі за вікном, жалілась сама собі:
- Нікому я не потрібна. Всі думають, що я ще маленька. Веселяться собі, гелгочуть, а про батьків забули.
- Обба-на! – Джіні здригнулась від несподіваного голосу за спиною. Це був Драко Мелфой. – Це у нас шо, тіпа принцеса Візлі? А де ж твої принци?
- Он, у купе гигочуть… - не повертаючись, вказала вона пальцем кудись.
- То я загляну, нічо?
- А ти що, скучив? – холодно спитала Джіні.
- Уявити собі! Навіть хотів до вас у «Барліг» завалитись якось… Та тут мені кажуть: «Ти що, Малфой, з дуба впав?! У них же там Відомо-хто днює і ночує. Хіба ти йому суперник!»
- А не пішов би ти! – різко повернулась до нього Джіні.
- Іду-іду, Ваше Високосте, - грайливо вклонився їй Малфой, відступаючи назад. – Як страшно!.. (Креб із Гойлом зареготали).
В купе, куди постукав Малфой, було шумно, аж занадто. Рон вкотре бідкався Герміоні, радячись, що ж йому робити з пальцем. І викинути , і назад не приклеїш.
- Мабуть, залишу дітям на згадку, - раптом осяяло Рона. Він сказав і зашарівся: «Яким дітям? Що я ляпаю?»
Герміона співчутливо кивала головою Рону і одночасно обговорювала з Гаррі його «Патронус». Чому він такий? Звідки така міць, така сила? Фред із Джорджем грали у вибухові карти, нескінченно поглинаючи страви та напої.
Мелфой, відкривши двері купе, посміхнувся до них, як до найкращих друзів:
- Привіт чі шо? – і раптом змовк, бо побачив, що все купе захаращено явно дорогими речами, старовинними книжками, незрозумілими приладами, що сяяли золотом… У таких валізах із драконячої шкіри міг бути лише одяг для «Обраних». А «Обраним» завжди був він, а не якісь там(нехай і чистокровні) селюки Візлі.
Шокований побаченим, Драко спромігся лише на жалюгідний жарт:
- Ви що, тіпа, гномов грабанули?
Та на його жарт ніхто не звернув уваги. Просто з його появою розмови припинились.
- Привіт, Драко! Як справи? – спитав Гаррі, якимось незвичним для Мелфоя тоном.
- Поттер, ти чо, мені в друзяки набиваєшся чи шо?
Гаррі не відповів. А Герміона мовчки простягнула хлопцю «Щоденного віщуна»:
- Третя сторінка, Драко…
- І шо я тут нового узнаю? – він недбало гортав лист, ще один, аж раптом його ошпарив заголовок «Прибічника Темного Лорда Луціуса Мелфоя заарештовано та відправлено до Азкабану». Газета випала в нього з рук. Що ж тепер робити. Що з Ним буде?
Нічого не розуміючі Креб із Гойлом намагались підняти газету, на яку він відразу наступив ногою.
- Не чіпайте, нікчеми! – вдарив він найближчого ногою і вискочив із купе.
Він біг із вагона в вагон, не розуміючи, куди прямує. Він з острахом озирався, боячись почути: «І синочка в Азкабан!», «Який батько – такий і син!», «Тварюка, ти теж смертежер!» Ставлячись до інших зверхньо, особливо у важких ситуаціях, він чекав зараз такого ж ставлення до себе.
Добігши до кінця поїзда, він на впав на полицю останнього порожнього купе… Так гірко він плакав уперше в житті. Якими словами він тільки не називав свого батька:
- Старий дурень! Чого тобі не вистачало! І здався тобі Казна-Хто! Що тобі до мене!? Щоб ти здох там, у своєму Азкабані!
І раптом він відчув, що поруч нього хтось сидить. Невидимий зашморг страху здавив йому горло… Тут йому на голову лягла чиясь рука, занадто легка, і ледь чутний аромат фіалок розвіяв усі його страхи. Він відкрив очі і рвучко сів на полиці. Поруч була … Джіні. Вона знову простягнула руку і погладила його по голові, як дитину…
Лише колись, коли він був дуже маленьким, старенька няня, які тепер він ледь пам’ятав, гладила його по голові, примовляючи: «Мій біднесенький хлопчик!» (Чому він був тоді бідним для неї?)
Ще мить, і він став колишнім Мелфоєм. Скрививши губи, він відвів її руку і, зверхньо посміхаючись, процідив:
- Та як ти смієш мене жаліти!?
Джіні спокійно піднялась і вийшла, кинувши майже байдуже:
- Ну то й залишайся сам!
Драко повернувся до вікна. За вікном змінювався пейзаж, розчинялись у вечірніх сутінках деталі, як і його таке казкове раніше, а відтепер таке темне та невизначене майбутнє.


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 17:42 | Сообщение # 4
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Розділ четвертий. «Патлата курка».

Гогвортс був як Гогвортс. Жодні катаклізми не впливали на непорушність його традицій. На першокурсників чекали човни біля Великого озера, на всіх інших – безкінні диліжанси. У фойє замку прибулих зустрічав Півз, кривляючись та кидаючи по новеньким всілякою бридотою.
Гаррі, заходячи разом із друзями до Великої Зали, відчував себе пташеням, що повернулось до рідного гнізда. Гогвортс… Лише тут він завжди відчував себе у безпеці, не дивлячись на чисельні пригоди, що стались із ним саме у замку.
Друзі зайняли свої звичні місця на лаві за довжелезним столом Гриффіндору. За роки їхнього навчання у школі мало що змінилося. Не мінялись вчителі, за винятком викладачів захисту від темних мистецтв. Чільне місце за викладацьким столом займав сьогодні, як і завжди, професор і директор Гогвортсу Альбус Дамблдор. Хоча він віднедавна очолював Міністерство Магії, та за погодженням із батьками учнів навідувався до Гогвортсу (лише у виключних ситуаціях). Бо іншого директора школи уявити собі поки що ніхто не міг.
Гриффіндорці обговорювали несподіваний контракт Візлів із «Зонко» і трагічні події, що передували цьому. На щастя Джіні по дорозі до Гогвортсу їх наздогнала сова від Персі, яка принесла звістку, що батькові легше, незабаром він зможе ходити. Проте за маму новин не було, хоча найвидатніші маги працюють над її пошуками. Дочитавши це речення, Джіні ледь стримала сльози. Ніби найвидатнішим магам зараз більше немає чим зайнятися… Хоч би ти повернулась, мамо!..
Гаррі слухав теплі напутні слова Дамблдора і неуважно мимоволі спостерігав легке сум’яття за столом Слизерину. Під злісне шипіння професорки Верни Серж, нового керівника слизеринців, учні штовхались, намагаючись не сісти поруч із Мелфоєм. Нарешті всі заспокоїлись, проте навколо Мелфоя їм вдалося створити жахаючу своєю тишею прірву.
«Яким би таким-сяким не був Драко, та вони не повинні так робити! – думав Гаррі. – В будь-кого батьки можуть раптом виявитись смертежерами. Точніше, про це просто стане відомо всім. Мелфой – перший, та не останній… Втім, хтось інший на місці Драко вже б кинув школу. А в нього ще вистачає сил презирливо посміхатись увсебіч, ніби він і досі на коні…»
Роздуми Гаррі перервала знайома пісня Сортувального Капелюха. Сортувальний Капелюх – великий, неоковирний і трохи смішний – щорічно він посвячував первачків у школярі Гогвортсу, розподіляючи їх по чотирьох гуртожитках: Слизерин, Грифіндор, Гафелпаф і Рейвенклов… Сортування вже закінчувалося, коли Гаррі звернув увагу на вертляву, коротко, «під їжачка», підстрижену чорняву дівчинку. На відміну від інших новачків, що були дещо злякані і весь час озирались, тулячись один до одного, дівчинка, повертаючись то до того, то до іншого, без упину щось торохтіла.
- Аміна Грифін! – пролунав голос професорки Макгонегел, і та сама дівчинка, на яку задивився Гаррі, підійшла, сіла на ослінчик і сміливо натягла собі на голову Сортувального Капелюха.
- Ого! – здивувався Капелюх. – Відразу на п’ятий курс? Таке хіба можливо?
Аміна посміхнулась:
- А ти балакуча, Шапко! І не тисни, не тисни мені так на голову – вона мені ще може знадобиться!
- Ну, не буду, не буду, - скривився Капелюх. – Іди, мабуть, дівчино, в … Слизерин! – і додав пошепки:
- Там твій їжачок-язичок швиденько причешуть!
- Не дочекаєшся! – стягнула його з голови Аміна. – Пальці в них поплавляться! – і, майже підстрибуючи, побігла до слизеринського столу.
- О, біля тебе так багато вільного місця, - зупинилась вона навпроти Мелфоя. – Можна мені сісти? Чи ти на щось хворий? (Той ледь скривився у відповідь). А Аміна цвірінькала далі, немов би не помічаючи поглядів інших учнів:
- А… Я здогадалась, ти, мабуть, Драко Мелфой? Читала-читала, а як же! Ну то й що? Яке жахіття – батько – смертежер… Ще невідомо: скільки таких діточок поміж наших, і як їхні батьки влипли в цю халепу! Он у мене батько – велетень, а мати – ну, як би це назвати попристойніше… Мати у мене – жінка з вільними поглядами на кохання. І в кого ж я тоді така? Маленька і абсолютно негарна? Може, в когось із мамчиних друзів-гномів?
Мелфой вперше за останню добу всміхнувся:
- Тебе як звати, малявко?
- Аміна Грифін я…

*

Сортування закінчилось. Професор Дамблдор, як завжди повільно піднявся з-за вчительського столу, і в залі настала тиша. Він поздоровив першокласників, привітав цьогорічних випускників, побажав усім натхнення, гарного настрою і успіхів у всьому. Після урочистої частини він заговорив про буденні речі. По-перше познайомив усіх із новим керівником слизеринського гуртожитку – професоркою Серж, високою, худорлявою, витонченою, з голочки вдягненою. До її видовжених хижих очей дуже пасував великий смарагд, що поблискував на золотому ланцюжку, відтіняючи погляд, що й без цього нагадував зміїний. А коли вона посміхнулась до зали – то у декого навіть заболіли зуби від поганого передчуття, бо ідеально білосніжна посмішка нагадувала … драконячу і нічого доброго не віщувала. Між тим професор Дамблдор пояснив усім, що професорка Серж, крім зілля та настоянок, викладатиме захист від темних мистецтв.
Торкнувшись теми повернення Темного Лорда, Дамблдор звернув увагу всіх, що цього року покарання для порушників дисципліни буде значно жорстокішим. А от для найкращих учнів у Гогвортсі вводиться … анімагія, яку викладатиме професорка Макгонегел. Після цих його слів у залі здійнявся гамір: хто аплодував, хто перепитував друзів – чи не почулося бува?
- Ви вже досить дорослі і розумієте, що ми ввели цей предмет вимушено, в зв’язку з надзвичайним станом у нашому світі! – продовжив між тим Дамблдор. – У зв’язку з цим же, я ще раз підкреслюю – не сподівайтесь на поблажливість. Звісно, я не хочу вас лякати наперед і казати: як і чим саме ми наказуватимемо порушників. Та обіцяю – гарного буде мало! А зараз, я думаю, час розпочати наш святковий бенкет! – Дамблдор плеснув у долоні й тарелі наповнились різноманітними стравами.
… Невідомо, як у інших, а у Рона зараз чомусь апетиту не було. Він нервово жував свою улюблену курячу ніжку, яка сьогодні видавалась йому зовсім не смачною, а якоюсь гумовою, і уявляв, як він висить у підвалі замку, почеплений на гак за великий палець лівої ноги., і як до нього підповзають зусібіч великі волохата павуки… Брррр!
- О, до речі, про палець, - звернувся він до Гаррі, здригнувшись і прийшовши до тями, - нагадаєш мені, щоб я підійшов до мадам Помфрі, бо я вже…й звик так, без пальця. Дівчата, до речі, більше уваги звертають, жаліють…
Гаррі не витримав:
- Ти що, Роне, з глузду з’їхав?! Чого це тебе раптом дівчата почали цікавити? А то, я бачу, зачіску змінив… І тхне від тебе, мов від різдвяного троля, чи ти, бува, не в Гегріда одеколон позичив?
- Та я за нього на алеї Діагон 30 галеонів віддав!!! – трохи не вчепився Рон у Гаррі. Грифіндорці почали озиратися.
- Та заспокойся, не ображайся! – дружньо обняв його Гаррі. – Не гарячкуй, жартю я, жартю! Он подивися краще, який «вундеркіндер» до нас прибув, точніше, до Слизерину. Ото, бачиш, із Мелфоєм щебече!?
- Та позакривайте ви роти нарешті! – раптом налетіла на них Герміона. – Чи в поїзді не набалакались? Про навчання треба думати, а не про дівчат!
- Оговталась! – спалахнув Рон. – А як сама торік із Крумом?..
- Я, між іншим, стільки грошей на парфуми не витрачала! – ледь не вискочила з-за столу Герміона. – І кінцівки свої, невідомо де розкидані, напоказ героїчно не виставляла!
Обличчя Рона набуло кольору вишні:
- А ти, а ти!..
- Та годі вам! – розсердився Гаррі. – Було б через що!
Тут у суперечку втрутився сам Дамблдор:
- Якщо мені дозволить міс Грейнджер і містер Візлі, я хотів би під кінець нашого свята представити вам єдиного спадкоємця Годріка Грифіндора… Міс Аміна Грифін! – Капелюх на вчительському столі при цих словах раптом прокинувся і зашепотів найближчому до нього Гегріду:
- Уявляєш, Гегрід, я й не знав! Така собі проста дівчинка…
Аміна піднялась з-за Слизеринського столу і, старанно потупивши очі, вклонилась залу. Мелфой аж присвиснув і подумав: «Здається, мені випав козирний туз… точніше, дама. Ще пограємо, панове!..»

*
Дорогою до свого гуртожитку, Рон із Герміоною, користуючись нагодою, продовжували гиркатись. Гаррі неуважно слухав їх, втомлено коментуючи найбільш вдалі випади. Нарешті, коли, здавалось, вони готові були вхопитися за чарівні палички, Гаррі, не подумавши, бовкнув:
- Лаєтесь ото, мов старе нудне подружжя, господи, як же ви мені набридли! – проте позіхнути він не встиг, бо з обох боків у нього полетіло таке…
- Та щоб я??? З оцим рудим пацюком!!!
- Що??? – майже завищав Рон. – Та щоб у мене всі пальці повідпадали!.. Патлата курка!..
- Це я патлата курка?! – кинулась на нього Герміона.
- Пароль правильний. З новим навчальним роком, любі! – Гладка Пані, приязно посміхаючись, відхилялась на своїх завісах.
Грифіндорці нестримно реготали…


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
13-stationДата: Четверг, 12.03.2009, 17:44 | Сообщение # 5
Великий Волхв
Группа: Администраторы
Сообщений: 4207
Репутация: 666
Статус: Отсутствует
Розділ п’ятий. «Осінній чаролист»

- Гаррі, Гаррі! – розбудило хлопця наступного ранку. Хрумко потягнувшись, він натяг окуляри і подивися на Рона:
- Ну що вже знову трапилось? Я коли-небудь посплю?..
- Як ти можеш спати, коли мені наснилось, що у мене всі пальці повикришувались! – Рон злякано оглядав свої руки. – І насниться ж таке!
- Роне, я тебе благаю: піди до мадам Помфрі і все владнається.
- А раптом – ні?
- Та заспокойся, я тобі кажу : все владнається. З тобою останнім часом взагалі щось не те робиться: вчора раптом на Герміону накинувся…
- Нічого я не кидався! Хіба я винен, що мені, як старості, той нікудишній пароль сказали. Ось я і… От воно й вийшло, ніби я … А тепер що ж?
- Ти – староста? – аж прокинувся Гаррі. – Ну нарешті у нас буде порядок! – підлестився він до старого друга.
- Ти це чесно? – засумнівався Рон.
- Та звичайно! – скривився Гаррі.
І хлопці розсміялись…

*
Забігаючи наперед, треба сказати, що протягом усього першого семестру Гаррі даремно намагався остаточно примирити Рона з Герміоною. Не допомогли ні пояснення про пароль, ні спроби вибачитись. Герміона розмовляла з Роном, проте так, ніби цідила крізь зуби крижану і дуже коштовну воду: і неприємно, і водночас жалкуєш, що вимушений нею із кимсь ділитись. Та Її Величність Доля втрутилась і все розставила по місцях.

*
- Дякую, що розбудив, а то запізнились би на сніданок. А тобі, як керівництву, такого не можна! – підхопився з ліжка Гаррі.
За сніданком дехто з грифіндорців ще хихотів, поглядаючи на Рона з Герміоною, які, ніби не бачачи один одного, спілкувались із Гаррі.
- Ви зараз до професорки Трелоні? – питала Герміона у Гаррі. – І як вам не набридла ця фантазерка…
- Ну, це краще, ніж нуднюча числомагія… Для занадто розумних! – відповів Рон. Звичайно, не їй, а Гаррі…
Герміона не витримала:
- Цікаво, Рончику, а як ти вимірюєш кількість розуму? Чи не на пальцях рахуєш?
На щастя для Рона годинник на Головній вежі пробив 9, час було йти на заняття…
Біля Північної Вежі засапані від бігу друзі зіткнулись із Мелфоєм. Гарі відразу кинулося в очі як той змінився за ці дні.
- Привіт, Поттере! – першим озвався Мелфой. – Чи може Шановний Староста пан Візлі та Мазунчик Директора містер Поттер проігнорують якогось-там смертежерського сина?
- Привіт, Драко! Як справи?
- Краще за всіх!
- Мелфойчику, Мелфойчику, - підбігла до них маленька чорнява дівчинка, - пішли швидше, бо ми вже запізнюємося!
Той недбало стенув плечима:
- Та встигнемо! До речі, панове, познайомтесь, ось – справжня леді Грифіндор!
- Та ну, не треба! – старанно закліпала очима Аміна, зображуючи ніяковіння.
- А це, - повернувся він до хлопців, - славетний Гаррі Поттер і його друг вельмишановний Рон Візлі!
І тут Аміна раптом перестала штучно червоніти, а вхопила Рона за обидві руки і трохи не закричала:
- Ти – Рон?! Нарешті!!! Я так довго тебе шукала!!! (Гаррі подумав: «Здається, на урок ми вже запізнились…») Вибач, що питаю, проте… в тебе з пальцями все гаразд?
- Та ви що, всі зговорились?! – отетерів Рон. – Дались вам усім мої пальці!
- От, образився… Ти просто нічого не розумієш! – спалахнула Аміна. – Ти – необізнане хлопчисько, а от я…
- Знаю, знаю, - скривився, вивільняючи руки Рон, - єдина спадкоємиця…
- Та при чому тут це! Ви всі невігласи, а от я…
- Почекай-почекай, - наморщив лоба Гаррі, - значить, тобі навіщось треба ронів палець?
- А я вам що намагаюсь сказати?! Тоді ми справимось із… Ну, про це потім, ми вже запізнились, побігли швидше!
- З ким справимось? – допитувались в Аміни хлопці, добігаючи останні сходинки до класу Трелоні.
- Потім-потім, - наганяла загадковості Аміна. – Я все розповім потім!
- Увечері, в бібліотеці, - вхопив її за руку Гаррі, відчуваючи, що щось-таки вона знає.
- Так-так, увечері.

*
Коли вони вбігли до класу і приготувались виправдовуватись за запізнення, учні зустріли їх тишею, а професорка Трелоні чомусь співчутливо посміхнулась:
- Заходьте-заходьте, мої дорогенькі! Нічого-нічого, що запізнились…
- Що вже тут без нас сталось? – запитав Гаррі Шеймуса, сівши на своє місце.
- Та що там могло статися… У школі знову дехто помре… - відповів той.
- Мабуть знову я, - посміхнувся Гаррі.
- Та ні, ота новенька! – вказали йому на Аміну.
Раптом якась велика руда куля зі свистом влетіла у відчинене вікно кабінету і врізалась у професорку Трелоні. Онімілі п’ятикласники завмерли. До професорки, що ледь втрималась на ногах, підбігла Аміна:
- Ой, вибачте, - заторохтіла Аміна, - це мій маленький Ненажерка. Ну іди до мене, манюньчику!
Учні ледь самі не попадали під столи: перед ними обтрушувався скуйовджений товстий лякаючи розмірів пугач. Його ім’я нікого не здивувало. «І чим тільки таких годують? – подумав Рон. – Мабуть зо два десятки моїх Скеберсів, тобто Петігрю, тобто… А чорт із ним, знайшов, про що думати!» – розсердився він, згадавши свого колишнього пацюка, що виявився анімагом, прибічником Волдеморта.
Професорка Трелоні, спершись рукою на стіл, другою показувала Аміні кудись у бік дверей:
- Аміно, сонечко, як для новенької… Забери, будь-ласка, оце своє опудальце і поясни йому, що соварня знаходиться в іншій вежі. І – п’ять очок із Слизеріну… Отож, на чому я зупинилась, коли мене перебила ця… пташка? О, так-так, на знаках Долі. Коли ви пустите свій розум блукати стежинами підсвідомості, то у всіх оточуючих предметах ви почнете бачити ознаки Долі. Відкрийте очі, вуха, і… все інше! І шукайте, шукайте, шукайте! Нічого в житті не відбувається просто так, - мало не плакала професорка. – Випадковість – це вигадка маглів. Усе має своє призначення, свій початок і кінець. Нібито випадкова зустріч, нібито даремно загублена річ…
Гаррі при цих словах Трелоні раптом прокинувся і спитав у Рона:
- Роне, ти в лікарню коли підеш нарешті?!
- Ніколи! – відрізав той. – Та сьогодні, вже й самому набридло… А в тебе є думки з приводу Аміниних балачок про мій палець?
- Почекай до вечора, дізнаємось, мабуть…

*
Коли осінній чаролист
Зізморщить землю, мов долоні,
Ти зілля пращурів звари
І брат постане в білім схроні.
Прозора діва вод сумних
Тобі подряпає обличчя,
Обпалить зором вогняним
Червоний страж середньовіччя,
У нього ти візьми життя,
Та не усе, лише краплину,
І, що не має вороття,
Те, що одне, одне-єдине.
У небі стрінеш ти коня,
Його перо – немов світанок.
Кипить казан, кипить зілля,
І палець Рона наостанок.
Та не постане Темний Брат,
Якщо не зможете додати
Із чорних чар хоча би шмат –
Тоді почуєте ви брата.

Дочитавши цей дивний рецепт зілля, Аміна переможно подивилась на своїх нових друзів:
- Ну і як вам?!
- Де ти це взяла? – ледь вичавив із себе Рон.
- А в мене прабабуся віршики такі «відкопувала».
- Ну ні фіга собі віршики! – не втримався Драко.
- Дай-но мені подивитись, - діловито відразу взялась до справи Герміона. – Це варто уваги і не просто уваги – детального вивчення, так, Гаррі?
- Ну, у нас головний мозок – ти, а ми так, спинно-шлункові…
- Та тут навіть для Рончика нескладно! Прозора діва – це русалка, тобто потрібен її кіготь, так? Страх середньовіччя – взагалі елементарно. Це – дракон і нам потрібна краплина його крові. А от по гіпогрифам у нас пан Мелфой – великий спеціаліст… - не втрималась Герміона.
Всі засміялись, окрім Аміни, яка ще не чула історію знайомства Мелфоя з Бакбіком. Драко, хоч і знітився, втім незалежно посміхнувся:
- Ще й досі болить, інколи…
Гаррі оцінююче подивився на нього: «Здається, ця історія з батьком змінила Драко на краще… Подивимось!»
І повернувся до Аміни:
- А далі, після вірша, що там ще написано було?
- Я, якщо чесно, взагалі в цьому не дуже, тобто, в мене часу не було розпитувати бабуню далі, а потім батько несподівано на гостину завернув до нас, а у мами(як завжди) якраз гостював один друг, ну як вам сказати…
- Короче, Аміно! – засміявся Мелфой. – Це я вже трохи звик до твого радіо, а люди зовсім глухнуть.
- Ну от я і кажу, що прабабця моя щось типу Нострадамуса була, ну тобто – бачила наперед, що станеться. До того ж прадавні папіруси і пергаменти розшифровувала. Колись я і вичитала в її зошитах цей вірш. Де вона його викопала – ніхто не допетрав. Ще написано було, що шестеро підлітків розбудять брата Темного Лорда і завдяки цьому переможуть Зло. Я лише в одне, як каже Драко, не могла вклепатися: що за Рон і як забрати в нього палець. А ось тепер із цим все ясно!
Герміона, зверхньо піджав губи, озирнулась на Рона:
- А, наш староста…Може, Ви хоч щось розшифруєте? Чи Ви здатні лише на примітивне недолуге кокетування із першокурсницями?..
Рон, хоча і знітився, проте мужньо вихопив у Аміни листа з віршем:
- Так, що тут залишилось? О, мабуть, шановна пані професорка Грейнджер нездатна зметикувати: що ж у дракона одне-єдине. Ви ж у своїх запилюжених бібліотеках про таке і не чували, чи не так, люба?!
Герміона ледь втрималась, щоб не накидати у відповідь кпинів, та обмежилась лише коротким:
- Ну?!
- Якби Ви частіше торкалися життя, то знали б, що у драконів є лише одна волосинка у лівому вусі. Та для книжкового хробака хіба досяжні вогняно-небесні таїни драконів…
Гаррі поспішив обхопити Герміону за плечі, бо її аж затрусило від роздратування:
- Тихо-тихо, це ж знову пароль, заспокойся!.. – і подумав: «І коли вони вгамуються?! Тут йдеться про долю усього магічного світу, навіть про долю маглівського світу також, а вони ніяк стосунки не з’ясують!..»
- Ну добре, а що ж за шматок чорних чарів? – обвела всіх поглядом Аміна. Друзі почали наперебій висловлювати свої припущення: смішні, неоковирні, малоймовірні, неможливі. Від кого тільки й що саме вони не пропонували відірвати, відрубати, від’єднати, відчепити, відкусити… У Гарі під їхній гамір розболівся шрам, він сидів, звично потираючи лоба, і думав: «Що ж за шматок? Щось таке крутиться… Щось таке знайоме, але що?..» Раптом його погляд впав на напружену руку Герміона і його осяяло:
- Тихо, я знаю! Роне, ти пам’ятаєш?
- Що?
- У тебе вдома, тоді, залишився кінчик чарівної палички Темного Лорда!
- Гаррі, ти – геній! – підскочила Аміна, плещучи в долоні.
Очі Гаррі зблиснули:
- Ну, як ми це все зліпимо?
- Слухав я вас оце, слухав, - пробурмотів Мелфой, сидячи в куточку, - Тепер я знаю, чо вам фартить: ви всі чокнуті! І я тепер теж. Мабуть, воно перехідне…
- Та яка різниця! – засміялась Аміна. – Де ж ми це все братимемо?
- Ну, пір’ячком нас Мелфой забезпечить, йому не вперше гіпогрифів дресирувати, - Герміона нервово постукувала чарівною паличкою по столу. – Гаррі нам пару драконів завалить. Ми у них повідриваємо все що однє-єдине, та ще й крові націдимо, щоб мало не здалося. Раптом комусь по дорозі додому пити захочеться, наприклад, нашому новому старості, про темперамент якого ходять легенди. Він нам і кіготь русалки добуде! Нічого, що вона з хвостом. Головне, щоб діва…
- Досить, Герміона, - м’яко зупинив її Гарі, водночас ненав’язливо відбираючи чарівну паличку. – Ми тебе зрозуміли. А тепер давайте серйозно.
- А чого там серйозно? – стенув плечима Драко. – Ну замутим ми все для цього варива, а де його треба варити? Де вбили брата того? І ваобще, чи був у Ну-Ви-Знаєте-Кого брат?
- Це не так складно, як спочатку здається, - терпляче промовила Герміона. – Треба лише уважно передивитись випуски «Щоденного віщуна» 20-30-річної давнини і, я впевнена, все знайдеться.
- Хто допоможе Герміона? – спитав Гаррі. Бажаючих не було. – Думаю, найкраще це вийде… в тебе, Рончику. (Рон промовчав, а Герміона зловтішно посміхнулась). А зараз, мабуть, час по гуртожитках.
- А що з русалкою?
- Все потім, Аміно, все потім…

*
Дорогою Рон пошепки спитав у Гаррі:
- Як ти гадаєш, вона не видряпає мені очі? За все…
- Думаю, що книжкова пилюка трохи остудить вас обох. А, якщо чесно, то в мене особиста думка щодо тебе і Герміони...
Рон почервонів.
- Ми ж з тобою давні друзі, Роне, і тільки такий сліпак, як ти, не побачив за 5 років, що відбувається поміж вами. Це ж любов, Роне!


С уважением, Администрация.
13 Станция - (с) Гришин Игорь, 2008-2011.
 
Вокзал » Поезд творчества » Макси-вагон » Гаррі Поттер та брат Волдеморта (Перший фік українською мовою!!! рейтинг - PG, фандом - ГП.)
Страница 1 из 3123»
Поиск:

Copyright MyCorp © 2017